Етіопатогенез
Розацеа – хронічне захворювання переважно шкіри обличчя, що має поліетіологічне походження та характеризується прогредієнтним перебігом і ре­фрактерністю до лікування.
Розацеа – досить поширений дерматоз: захворюваність у різних країнах становить від 1 до 10% загальної популяції [23, 63]. Спостерігають зазначений дерматоз переважно в населення північноєвропей­ських країн, частіше у жінок [74].
Значний негативний вплив захворювання на якість життя пацієнтів можна порівняти з таким при тяжких формах акне: найбільше хворих турбують неестетичний зовнішній вид і відчуття печіння в уражених ділянках [51], виражені припливи [35].
Перші прояви хвороби спостерігають в основному в 30-40 років, а повна клінічна картина формується у 40-50 років, хоча останнім часом все частіше з’являються повідомлення про розвиток розацеа у дітей. Так, D. Kroshinsky та S. Glick (2006) спостерігали у дітей акне розацеа, стероїдну форму розацеа та гранулематозну розацеа [75].
Незважаючи на зростаючу кількість наукових досліджень, присвячених проблемі розацеа, чіткої концепції етіології та патогенезу захворювання, що могла б задовольнити всіх фахівців, дотепер не існує. Не вирішеним залишається навіть питання, є розацеа хворобою чи неспецифічною реакцією. Так, J.K. Wilkin у 1994 р. писав, що «розацеа – не хвороба, а типологія, об’єднання групи людей з характерними комбінаціями шкірних проявів» [107].
Проте більшість лікарів і дослідників з різних країн вважає розацеа хронічним мультифакторним захворюванням, при якому в патологічний процес залучається багато органів і систем (системи гемоциркуляції, травлення, гормональна, імунна тощо) і яке становить важливу медико-соціальну проблему [19, 21].
Кожна клініко-морфологічна форма розацеа має свої патогенетичні механізми розвитку, що визначають її основні клінічні прояви. G.H. Crawford і співавт. (2004), аналізуючи сучасні літературні дані, виділили кілька основних гіпотез патогенезу розацеа:
• судинні порушення;
• дегенерація дермального матриксу;
• фактори навколишнього середовища;
• мікроорганізми, зокрема Demodex folliculorum та Helicobacter pylori [47].
До тригерних факторів, які активно впливають на перебіг розацеа [80, 84, 93, 99], відносять:
• стрес;
• вживання алкоголю та гарячих напоїв;
• гіперінсоляцію;
• місцеве застосування косметичних засобів з подразнювальною дією тощо.
Важливість ролі гіперінсоляції підтверджується тим, що частина пацієнтів вказує на загострення захворювання у весняно-літній період, а еритема, телеангіектазії і запальні елементи розташовуються на доступних сонячному випромінюванню ділянках. Було встановлено збільшення вмісту порфіринів у секреті сальних залоз хворих на розацеа, що зумов­лює ушкодження біологічних структур шкіри та недостатність ендогенних антиоксидантів, які запобігають фотодинамічному ушкодженню шкіри [4].
Безумовно, в розвитку захворювання важливу роль відіграє нервово-психічний фактор. Більшість дослідників схиляється до думки, що психосоматичні порушення у хворих з’являються саме внаслідок впливу на психіку тривалого косметичного дефекту, який спотворює обличчя [59, 77].
У сучасній літературі немає однозначного трактування ролі травного тракту в патогенезі розацеа. Під час обстеження таких хворих найчастіше виявляють таку супутню патологію: гіпо- й анацидні гастрити, рідше гіперацидні гастрити, виразкову хворобу шлунка та дванадцятипалої кишки, хронічні запальні захворювання кишківнику, хронічні гепатити з порушенням білоксинтезувальної та детоксикаційної функцій печінки [49].
У той самий час деякі автори заперечують основну етіологічну роль патології травного тракту в розвитку розацеа, стверджуючи, що її частота у зазначених хворих не перевищує таку в загальній популяції [31].
Не вирішеним залишається питання взаємозв’яз­­ку між наявністю Helicobacter pylori та розвитком розацеа. Роль Helicobacter pylori в патогенезі розацеа, ймовірно, зумовлена участю мікробів у виробленні вазоактивних речовин, які впливають на характер змін мікроциркуляторного русла, а також у продукції бактеріальних токсинів, яким властива пряма вазодилатаційна дія. Більшість висновків ґрунтується на виявленні антитіл до Helicobacter pylori у пацієнтів із розацеа [86] і позитивному впливові ерадикаційної (антихелікобактерної) терапії на перебіг захворювання [25, 36].
Проте існують й інші точки зору. Так, M.P. Jones і V.A. Sharma (1998) не виявили достовірних відмінностей у рівнях антитіл до Helicobacter pylori в крові хворих на розацеа та в пацієнтів контрольних груп [72].
D. Jones (2004) вважає розвиток запалення основним патогенетичним чинником при розацеа. Запалення в дермі, за його висновками, асоціюється з продукцією нейтрофілами реактивних кисневих радикалів. У дослідженнях in vitro автор доводить антиоксидантний ефект метронідазолу та тетрациклінів [73].
Існує думка про інфекційне походження розацеа через наявність пустул при її запальних формах. Однак у більшості випадків вміст пустул стерильний, а грамнегативні мікроорганізми виявляють лише при тяжких грамнегативних формах розацеа. Цікаві дані отримали M.V. Dahl і співавт. (2004), які порівняли бактерії, виділені з пустул зі шкіри хворих на розацеа та пацієнтів контрольної групи. У перших виявляли переважно гемолітичні штами епідермального стафілококу, а в других – негемолітичні штами [48].
В.П. Адаскевич і В.В. Козловська (2004) повідомляють про збільшення колоній дріжджоподібного гриба роду Malassezia, який здатний спричинювати ксероз шкіри та себорею, значно погіршуючи перебіг розацеа у хворих з її папуло-пустульозною формою та зумовлюючи позитивний ефект у разі застосування ітраконазолу (орунгалу) в лікуванні пацієнтів із запальною формою розацеа [2].
Не існує однозначної думки щодо ролі кліщів роду Demodex (D. folliculorum, D. brevis) у розвитку розацеа. D. folliculorum є фізіологічним представником мікрофлори шкіри обличчя, з віком кількість інвазованих помітно збільшується. Разом з тим не можна не відзначити достовірного збільшення частоти виявлення кліщів у хворих із запальною і стероїдною формами розацеа порівняно зі здоровими [41, 98, 58].
F.C. Powel (2004) вважає, що підвищена щільність розташування кліщів у шкірі хворих зумовлює розвиток запальних і специфічних імунних реакцій, механічне блокування фолікулів, створює умови для діяльності різних бактерій [92].
Судинні форми розацеа становлять 80% усіх випадків захворювань, решта припадає на папуло-пустульозні й інфільтративні форми. В основі патогенезу судинних форм розацеа та появи основних стигм (припливів, еритеми, набряку, телеангіектазій) лежать структурні та функціональні порушення поверх­невих судин шкіри обличчя. При цьому не виключають їх генетичної детермінованості. У патологічний процес також залучаються судини голови та шиї різного калібру (від дрібних до магістральних) артеріальних і венозних басейнів [12].
Також не вирішеним є питання щодо первинності чи вторинності характеру порушення мікроциркуляції при розацеа, оскільки в гістопатологічних дослідженнях встановлено як ушкодження ендотелію, так і матриксну дегенерацію в біоптатах шкіри таких хворих.

За допомогою імуногістохімічного, електронно-мікроскопічного та методу морфометрії виявлено активацію процесів неоангіогенезу в разі запальної та інфільтративно-продуктивної форм розацеа [10].

Більшість авторів вважає, що патологічні зміни в судинах шкіри передують матриксній дегенерації. Під час дослідження впливу УФ-променів на шкіру щурів дилатовані звивисті судини виявляли раніше, ніж розвиток матриксних порушень. Змінений судинний гомеостаз призводив до виходу із судин у периваскулярний простір білків, запальних медіаторів, рідини та розвитку матриксної дегенерації.
У біоптатах шкіри хворих на розацеа виявлено дилатовані ушкоджені кровоносні мікросудини, розташовані поза еластоїдними бляшками. Їх стінки були тонкими, подекуди суміжні стінки виявлялися зруйнованими, що призводило до утворення деформованих судин зі зміненою функцією [87].
Існує також думка, що дилатація судин дерми відбувається пасивно, внаслідок ослаблення сполучнотканинного каркасу дерми хворих на розацеа, зумовленого розвитком актинічного еластозу та деградацією колагенових волокон через хронічну інсоляцію [50, 94].
Здатність спричинювати припливи у хворих на розацеа властива вазоактивним пептидам травного тракту (VIP, пентгастрин), субстанції Р, нейропептидам (ендорфіни, енкефаліни). Зазвичай, ці фактори відповідальні за розвиток припливів, провокувальними чинниками яких є вживання алкоголю, гострих і пряних страв [18, 26, 103].
Деякі автори повідомляють про зв’язок між наявністю ендокринних розладів в організмі та розвитком розацеа. Так, М.М. Потєкаєв (2000) вважає, що ендокринні розлади сприяють агравації процесу та виникненню рецидивів, але їх не можна розглядати як основну причину розвитку розацеа [20].
В.Є. Темніков (2000) виявив порушення функції кори надниркових залоз у хворих на розацеа [30].
У патогенезі захворювання велике значення мають статеві гормони. Загальновизнаною є залежність гістофункціонального стану шкіри від рівня статевих гормонів, які впливають на процеси метаболізму в дермі, колагеноутворення, кератинізацію та регенерацію, стан мікроциркуляції, функцію сальних, потових залоз, ріст волосся [6, 28].
У дослідженнях, проведених останніми роками, підтверджено вплив статевих гормонів на систему гомеостазу жінок, а саме: ендотелій-опосередкований і ендотелій-неопосередкований вплив естрогенів на судини, їх здатність збільшувати мембранний потенціал ендотеліальних клітин, зменшувати адгезію клітинних елементів крові, змінювати проникність капілярів і впливати на симпатичні нервові волокна, спричинюючи зміни в мікрогемоциркуляторному руслі [3, 97, 101].
С.І. Шармазан (2000) виявив, що розацеа частіше спостерігають у жінок з вираженішими проявами клімактеричного синдрому. Через це зазначений контингент слід віднести до групи ризику виникнення зазначеного захворювання [140]. Японські дослідники H. Aizava та M. Niimura (1992) вивчали концентрацію прогестерону, тестостерону й андростендіолу в сироватці крові хворих на розацеа чоловіків до та після терапії спіронолактоном і зробили висновок про участь статевих гормонів у розвитку захворювання [33].
Розбалансування вмісту статевих і гонадотропних гормонів у чоловіків, хворих на розацеа, залежить від віку обстежених і форми захворювання.

У обстежених чоловіків розвиток розацеа супроводжується абсолютною або відносною гіперестрогенією та гіпоандрогенією, яку виявляють у всі вікові періоди [11].

Важливу роль у патогенезі розацеа відіграють зміни імунного гомеостазу. При цьому P. Bevins (2007) припускає наявність змін у вродженому імунітеті хворих [39].
В.Є. Тємніков (1996) за результатами проведених імунологічних досліджень у пацієнтів із розацеа встановив збільшення абсолютної кількості «тотальних» і активних розеткоутворювальних клітин (ТТ-рок і АТ-рок), зниження кількості Т-супресорів, істотне підвищення вмісту в крові циркулюючих імунних комплексів [29].
Цікавими є дані про вплив імунологічних чинників на судини шкіри, переважно посткапілярні венули. Ендотеліальні клітини посткапілярних венул поверх­невого судинного сплетення дерми несуть HLA-DR‑ан­­тигени та відіграють роль антигенпрезентуючих клітин. Саме ці судини є місцем міграції клітин крові та депонування імунних комплексів при запальних реакціях у дермі.
Л.Д. Калюжна і співавт. (2006) виявили розвиток автоімунних реакцій за клітинним типом у хворих із запальною й інфільтративно-продуктивною формами розацеа. У цих хворих спостерігали також достовірне збільшення кількості автоантитіл до тканин шкіри, печінки та підшлункової залози порівняно з відповідними показниками в осіб контрольної групи. Кількість автоантитіл була найбільшою в разі пізньої форми розацеа – ринофіми [15].
Встановлено наявність алергізації високого ступеня у хворих із судинною та запальною формами розацеа на підставі високого рівня загального й алерген-специфічного IgE. У разі пізньої форми розацеа алергізація характеризується високим рівнем алерген-специфічного IgE за нормального рівня загального IgE, що свідчить про виснаження імунної системи в разі тривалого перебігу захворювання [27].
Останнім часом увага фахівців зосереджена також на дослідженні антимікробних пептидів, які є продуктами діяльності кератиноцитів і моноцитів і функ­ціонують як ендогенні антибіотики та сигнальні молекули для вродженого імунітету шкіри. J. Schauber зі співавт. (2008) виявили у хворих на розацеа надмірну експресію антимікробного пептиду кателіцидину LL-37 та визначили його важливу роль в розвитку запальних процесів [96].
Численні наукові дослідження кінця ХХ ст. дали змогу ідентифікувати молекулярні механізми спадкових, імунних і мультифакторних захворювань.
J.R. Smith зі співавт. (2007) визначали експресію судинного ендотеліального фактора росту (VEGF) клітинами епідермісу й інфільтратів у дермі хворих на розацеа. Експресію рецепторів VEGF здійснювали ендотеліальні клітини та мононуклеари. Дослідники вважають, що взаємодія судинного ендотеліального фактора та його рецепторів пов’язана зі змінами в мікросудинах і розвитком запалення у таких пацієнтів [100].
H.A. Goma Amal (2007) зі співавт. провели імуногістохімічне дослідження біоптатів шкіри обличчя у 18 пацієнтів з розацеа і виявили достовірне збільшення експресії факторів VEGF і D2-40 (фактор, який характеризує стан лімфосудин) порівняно з контролем. Недостатність кореляції між експресією D2-40 і тривалістю захворювання дає змогу припустити, що лімфосудини залучаються до патологічного процесу на перших етапах захворювання і не мають ключового патогенетичного значення в розвитку розацеа [61].
У хворих з інфільтративно-продуктивною формою розацеа (ринофімою) спостерігають активізацію процесів проліферації клітин і волокнистих структур, достовірне збільшення індексу експресії рецепторів росту фібробластів (FGFR-3) та достовірне підвищення експресії проліферативного ядерного антигену (PCNA) клітинами епідермісу [8, 9].

Класифікація та клінічні форми розацеа

За Міжнародною класифікацією захворювань X перегляду розацеа займає такі позиції:
• L 71 – Розацеа.
• L 71.0 – Периоральний дерматит.
• L 71.1 – Ринофіма.
• L 71.8 – Інший вид розацеа.
У типових випадках клінічні прояви є характерними та не становлять труднощів для діагностики.
J. Wilkin і співавт. (2004) розробили та вдосконалили стандартизовану систему класифікації розацеа, в якій представили основні та другорядні клінічні симптоми і виділили форми (підтипи) захворювання. Автори зазначають, що стандартні параметри та термінологія забезпечують порозуміння між фундаментальними та клінічними дослідниками, практикуючими дерматологами, терапевтами, офтальмологами, пацієнтами та працівниками страхових компаній [108].
Основними клінічними симптомами розацеа вважають:
• припливи, які виникають унаслідок дії різних екзо- й ендогенних чинників;
• стійку (у більшості випадків центрофасціальну) еритему;
• папули та пустули;
• телеангіектазії.
До другорядних клінічних симптомів відносять:
• відчуття печіння;
• сухість шкіри;
• запальні бляшки;
• набряк;
• очні прояви;
• екстрафасціальну локалізацію патологічного процесу;
• наявність фіми.
З огляду на різноманітність клінічних проявів розацеа, запропоновано диференціацію патології на підтипи з виділенням найхарактерніших для кожного підтипу симптомів:
• еритематозно-телеангiектатичний;
• папуло-пустульозний;
• фіматозний;
• офтальморозацеа.

За класичного варіанта встановлення діагнозу розацеа не зумовлює діагностичних труднощів, проте з’являється все більше повідомлень про клінічні випадки, коли за діагнозом «розацеа» маскуються інші серйозні захворювання: системний червоний вовчак, гострий фібрильний нейтрофільний дерматоз, карциноїдний синдром [34, 68, 81]. Клінічна схожість розацеа з іншими дерматозами є причиною діагностичних помилок, частота яких становить 24% [13].

На сьогодні не існує загальновизнаної класифікації розацеа. Актуальною залишається класифікація, запропонована J.K. Wilkin (1994), яка враховує як етіологічні, так і патогенетичні механізми розвитку захворювання [107]. У цій класифікації автор виділяє 4 стадії:
• прерозацеа – відповідає тимчасовим реакціям почервоніння шкіри (минуща еритема та гі­перемія);
• судинна розацеа – характеризується стійкою еритемою і телеангіектазією;
• запальна розацеа – супроводжується папулами;
• пізня розацеа – відповідає ринофімі.
До особливих форм розацеа належать:
• стероїдна;
• гранулематозна (люпоїдна);
• грамнегативна;
• конглобатна;
• фульмінантна;
• розацеа з солідним персистувальним набряком (хвороба Морбігана);
• офтальморозацеа.
S.L. Watson і M.T. Coroneo (2007) у 50% хворих на розацеа виявили залучення в патологічний процес очей [105], зазначивши, що шкірні прояви патології з’являються раніше за очні. Найчастіше реєструють дисфункцію мейбомієвих залоз, блефарит, кератокон’юнктивіт [37, 67]. Найбільш несприятливими в прогностичному плані є кератити, що спричинюють зниження гостроти зору та можуть призвести до сліпоти.
На сучасному етапі розвитку медицини зростає кількість стероїдних форм розацеа, що, безумовно, пов’язано з тривалим застосуванням топічних фторованих глюкокортикостероїдів у лікуванні різних дерматозів. Інколи хворі вживають зазначені препарати без консультації з лікарем-дерматологом через їх доступність і «чудодійний» швидкий ефект, який активно пропагують через ЗМІ виробники та розповсюджувачі препаратів.
Тяжкою формою розацеа є фульмінантна форма (rosacea fulminans, pioderma faciale). За даними деяких авторів, rosacea fulminans розвивається несподівано, виключно у жінок, на тлі загального благополуч­чя [38, 69]. Захворювання характеризується вираженим набряком, появою великих запальних вузлів на тлі яскравої синюшно-червоної еритеми, розвитком дренуючих синусів. Причини виникнення фульмінантної розацеа невідомі: найчастіше вказують на вплив психо-емоціональної травми, гормональні порушення, вагітність [57, 79].
У сучасній літературі ми знайшли лише кілька повідомлень [42, 65] про розвиток у хворих розацеа з солідним персистувальним набряком (хвороба Морбігана). Серед етіологічних чинників виділяють порушення мікроциркуляції, бактеріальну інфекцію й алергію. Клінічно захворювання маніфестує яскраво-рожевою еритемою, щільним набряком у ділянках чола, верхніх повік, перенісся. Поступово замість набряку розвиваються стійка інфільтрація та фіброз.
Існують різні думки щодо розвитку фім у хворих на розацеа. Більшість авторів досліджували перебіг ринофіми, поодинокі роботи присвячені розвитку в таких пацієнтів ото- та гнатофіми [66, 70].
Ринофіму вважають пізньою інфільтративно-продуктивною формою розацеа [64], яка значно частіше розвивається у чоловіків, ніж у жінок (співвідношення 20:1), переважно після 50 ро­ків [106]. У патогенезі пізньої форми розацеа значну роль відіграють підвищена васкуляризація шкіри обличчя та вихід рідини із судин у дермальний інтерстиціальний простір, в якому виникає запалення з подальшим розвитком фіброзу. Потовщення шкіри носа супроводжується гіперплазією сальних залоз.
Залежно від клінічних і патоморфологічних особливостей розрізняють такі форми ринофіми [90]:
• гландулярну (залозисту);
• фіброзну;
• фіброангіоматозну;
• актинічну.
У сучасній літературі описані випадки асоціації розацеа з екземою Капоші, раком кишківнику, хворобою Крона, синдромом Шегрена тощо [54, 60, 76, 82].

Лікування розацеа

Основні принципи лікування хворих на розацеа зумовлені етіопатогенезом і особливостями перебігу захворювання.
За даними National rosacea society (США), у 78% хворих на розацеа вдавалося контролювати перебіг захворювання завдяки уникненню провокувальних чинників.
Враховуючи підвищену чутливість шкіри хворих на розацеа до косметичних продуктів і топічних медикаментів, деякі автори рекомендують застосування продуктів гігієни для догляду за чутливою шкірою, зволожувальних і сонцезахисних засобів [55, 71, 78].
У системній терапії судинних розладів при розацеа застосовують препарати, які справляють вазорегулювальну та венотонічну дії (флебодіа та кратал).
Оскільки ранні судинні форми захворювання нерідко пов’язують з психо-емоційними чинниками, порушеннями вегетативної регуляції судинного тонусу, курсове патогенетичне лікування розацеа рекомендовано проводити препаратом еглоніл. Л.Є. Абрагамович (2003) доповнив схему традиційної терапії розацеа блокаторами Н₁ (лоратадином, фексофенадином) і Н₂ (фамотидином) гістамінових рецепторів [1].
У лікуванні запальних форм розацеа препаратами вибору залишаються антибіотики [5, 52]. Механізм їх терапевтичної дії остаточно не з’ясований, але вважають, що протизапальний ефект цих препаратів вираженіший, ніж антимікробний. Тетрацикліни є найефективнішими антибактеріальними препаратами для терапії розацеа. З цією метою широко використовують тетрацикліну гідрохлорид, доксициклін і міноциклін, які мають менш виражені фототоксичні властивості.
Останнім часом з’являються повідомлення про ефективність при розацеа перорального застосування антибіотиків групи макролідів (еритроміцину, кларитроміцину, рокситроміцину, азитроміцину) [53, 91, 95].
Альтернативним препаратом для лікування запальних форм розацеа є метронідазол – похідний нітроімідазолу [24, 104]. Встановлено його протизапальні, антипаразитарні властивості щодо D. folliculorum, а та­кож вплив на вегетативну нервову систему.
З успіхом застосовують також інші похідні імідазолу, зокрема новий препарат орнідазол (Тиберал), якому властиві висока терапевтична ефективність і відсутність стійкості до нього бактеріальної та паразитарної флори.
У лікуванні тяжких форм розацеа (rosacea conglobata, rosacea fulminans) застосовують синтетичні ретиноїди. До них відносять зокрема ізотретиноїн (13-цис-ретиноєва кислота, роаккутан) [17].

Показанням до перорального застосування глюкокортикостероїдів, зокрема преднізолону в комбінації з ізотретиноїном, є лише rosacea fulminans (pyoderma faciale).

Німецький дерматолог G. Plewig і співавт. (1993) розробили ефективну схему лікування фульмінантної форми розацеа [89].
У місцевій терапії розацеа використовують великий арсенал лікарських засобів, які містять сірку, саліцилову кислоту, іхтіол, антибіотики, а також метрогіл-гель, скінорен-гель, синтетичні ретиноїди [7, 14, 83, 85].
Існує думка, що одним із чинників розвитку рецидивів розацеа є неповноцінність антипаразитарної терапії, тому необхідно проводити лікування демодекозу, який ускладнює перебіг основного захворювання. Перевагу віддають місцевій акарицидній терапії з використанням метрогіл-гелю (метронідазол), який справляє активну протизапальну дію. При вираженому демодекозі доцільно провести курс лікування 4-5% перметриновим кремом, якому властивий ефективний протидемодекозний і в той самий час щадний вплив на шкіру, що не спричинює загострення розацеа [16].
Препаратом вибору місцевої терапії стероїдної розацеа залишається елідел (1% пімекролімус) [45].
Для зовнішньої терапії розацеа застосовують:
• кріотерапію;
• електрокоагуляцію;
• лазеротерапію;
• фотодинамічне лікування.
Імпульсні лазери на барвнику та КТФ-лазери, джерела інтенсивного імпульсного світла застосовують у лікуванні генералізованої еритеми та телеангіектазій [40,43, 44].
У лікуванні ринофіми останнім часом найчастіше використовують хірургічні лазери: ербієвий та на діоксиді вуглецю, за допомогою яких здійснюють ефективну безкровну реконструкцію м’яких тканин носа без післяопераційних рубцевих змін [62, 88]. Актуальним методом залишається також хірургічне видалення гіпертрофованих тканин носа [46, 56].

Перспективи досліджень

Оскільки розацеа – хронічний дерматоз поліетіологічного походження, багато аспектів потребують подальшого дослідження:
1.    Практично відсутні офіціальні результати епідеміологічних досліджень виявлення цієї нозології в Україні.
2.    Важливим є вивчення генетичних факторів, що зумовлюють розвиток розацеа.
3.    Незважаючи на велику кількість робіт, доказової бази патофізіологічної ролі кліщів роду Demodex і бактерій H. рylori не продемонстровано.
4.    Можливе об’єднання різних гіпотез про вплив ультрафіолетового опромінювання на судинну дизрегуляцію та матриксну дегенерацію.
5.    Продовження вивчення молекулярних аспектів патогенезу розацеа.
6.    Розробка нових методик використання антибіотиків при запальних формах розацеа: призначення малих доз, які справляють протизапальну, а не протимікробну дію.
Продовження наукових досліджень сприятиме поглибленому вивченню патогенетичних механізмів розацеа та впровадженню нових концептуальних підходів до діагностики, комплексного лікування та прогнозу захворювання.


Список літератури – в редакції