Цитомегаловірусна інфекція

Цитомегаловірусна інфекція (ЦМВІ) (цитомегалія) належить до інфекційних процесів з унікальними особливостями взаємодії на рівні «вірус – інфікована клітина» і «вірус – імунна система». Незважаючи на майже загальне інфікування вірусом цитомегалії (як і іншими герпесвірусами), клінічні прояви інфекції з’являються досить рідко – виключно за наявності імунодефіциту [9]. У різних країнах частота інфікування цитомегаловірусом (ЦМВ) коливається від 45 до 98% [1]. У країнах, що розвиваються, від 10 до 35% дітей інфікуються вже протягом першого року життя [17]. У переважній більшості випадків спостерігається безсимптомне вірусоносійство, при цьому виявляють транскрипцію так званого раннього гену (ІЕ1), решта вірусних генів включаються до геному клітини людини і залишаються неактивними протягом тривалого часу [15].
Проте впродовж останніх років у світі відмічають не лише зростання захворюваності на ЦМВІ, а й більш тяжкий клінічний перебіг, збільшення показників летальності. У 14% пацієнтів, яким проводили гемотрансфузію, виявляють реактивацію цитомегаловірусу, у 4% згодом з’являються клінічні прояви інфекції [15].
Особливо небезпечною є вроджена цитомегалія, що формується внаслідок внутрішньоутробної передачі вірусу, – так інфікується 1-1,5% плодів. При зараженні плода на ранніх стадіях вагітності можливі його внутрішньоутробна загибель і спонтанний (мимовільний) аборт. У більш пізні терміни захворювання може стати причиною вроджених вад розвитку, при цьому в 10% інфікованих новонароджених виявляють ураження нервової системи (мікроцефалію, затримку розумового розвитку, корчі), органів зору (хоріоретиніт), печінки і селезінки (гепатоспленомегалію, жовтяницю, тромбоцитопенію). Найчастіше вроджена цитомегалія пов’язана з первинним інфікуванням жінки у першому та другому триместрах вагітності (ризик інфікування плода – до 30-40%, клінічно маніфестованої цитомегалії у новонародженого – 10-15%) [13].

Етіологія, шляхи передачі
Цитомегаловірус (Cytomegalovirus hominis) має багато спільних рис із вірусом простого герпесу, оскільки обидва належать до сімейства Herpesviridae (або герпесвірусів). Діаметр вірусної частинки (віріону) – близько 180 нм. У центрі віріону знаходиться дванадцятигранний нуклеокапсид, що містить генетичну інформацію – двониткову ДНК.
Резервуаром ЦМВ у природі є виключно людина, хвора або носій. Шляхи передачі вірусу різноманітні: його знаходять у крові, сечі, фекаліях, секретах та біоптатах практично усіх тканин організму. До основних шляхів передачі вірусу цитомегалії належать: контактно-побутовий, трансфузійний, інтранатальний, статевий, трансплантаційний, не виключається і повітряно-краплинний. Доведено передачу інфекції від хворої матері до дитини під час пологів і грудного вигодовування. Приблизно у 10% серопозитивних вагітних цитомегаловірус виявляють у статевих шляхах, під час пологів інфікується половина новонароджених. У 30-70% серопозитивних матерів ЦМВІ виділяється з грудним молоком, таким чином інфікуються 50% немовлят [16].

Клініка, патогенез
Первинне інфікування у доношених дітей без вроджених імунодефіцитів і у дорослих (окрім вагітних та імуноскомпрометованих пацієнтів) майже завжди відбувається субклінічно. Цитомегалію розглядають як класичну «опортуністичну» інфекцію, тобто таку, що активується лише на фоні імунодефіциту. Ця патологія є не лише СНІД-маркерною (в усіх хворих на СНІД виявляють наростання титру антитіл до вірусу цитомегалії). Реактивація ЦМВІ також може бути свідченням інших досить глибоких імунодефіцитів – як первинних, так і вторинних (променева хвороба, злоякісні пухлини, особливо на фоні хіміо- чи променевої терапії, медикаментозна імуносупресія тощо) [7, 9].
Причиною активації ЦМВ нерідко є різкі гормональні зміни – вагітність, оваріектомія. Не варто забувати й про те, що вагітність – це фізіологічний імунодефіцитний стан. Імунний та ендокринний дисбаланс призводять до активації головних генів вірусу і швидкої продукції вірусних білків. Важливу роль в інфікуванні та активації вірусу відіграють умови життя і харчування. В економічно розвинених країнах половина жінок залишаються серонегативними у дітородному віці, а в регіонах, що розвиваються, таких пацієнток менше ніж 10% [17].
Цитомегаловірус може уражати практично всі типи клітин людського організму, внаслідок чого утворюються специфічні гігантські клітини діаметром до 30-40 мкм із внутрішньоклітинними включеннями – так зване совине око [11]. Місцями реплікації вірусу є клітини імунної системи – макрофаги і лімфоцити [11, 15]. Однією з найбільш розповсюджених «мішеней» для вірусу є центральна і периферична нервова система [11].
Характер і вираженість клінічних проявів ЦМВІ залежать від стану імунітету.
В імунокомпетентних осіб інфекція, як правило, має безсимптомний перебіг. В окремих випадках клінічна картина нагадує інфекційний мононуклеоз, викликаний вірусом Епштейна-Барра.
В імуноскомпрометованих осіб цитомегаловірусна інфекція може уражати різні органи і системи з розвитком пневмонії, міокардиту, енцефаліту, асептичного менінгіту, тромбоцитопенії, гемолітичної анемії, гастриту, гепатиту, ретиніту тощо. Нерідко розвивається дисемінована форма ЦМВ. Найбільш частим проявом ЦМВІ при СНІДі є ретиніт (85%), рідше – езофагіт, коліт, полірадикулопатія, вентрикулоенцефаліт [10].
У вагітних цитомегалія має різні клінічні форми. Як правило, хворі скаржаться на головний біль, втомлюваність, виділення зі статевих органів білувато-сірого кольору, збільшення і болючість підщелепних слинних залоз. Деякі характерні для інфекції симптоми виявляються в комплексі: резистентність до терапії, яку проводять, гіпертонус тіла матки, вагініт, кольпіт, гіпертрофія, кісти і передчасне старіння плаценти, багатоводдя. При цьому часто спостерігається інтимне прикріплення хоріональної тканини плаценти, передчасне відшарування нормально розташованої плаценти, крововтрата під час пологів (1% і більше від маси тіла жінки), клініка прихованого післяпологового ендометриту, в подальшому – порушення менструального циклу. При гострій інфекції можуть уражатися печінка, легені, мозок.
Здебільшого ЦМВІ протікає як латентна інфекція з періодичними загостреннями. При встановленні діагнозу вирішальне значення мають результати лабораторного обстеження. Допоміжну роль відіграють наявність обтяженого акушерського анамнезу, загроза переривання попередньої вагітності чи передчасних пологів, народження дітей з вадами розвитку. У жінок із хронічною цитомегалією часто спостерігаються псевдоерозія шийки матки, ендометрит, дисфункція яєчників, екстрагенітальні захворювання (гепатит, хронічний холецистит, панкреатит, сечокам’яна хвороба, хронічний гайморит, пневмонія, хронічні захворювання підщелепних і привушних слинних залоз) [2].
Внутрішньоутробна ЦМВІ може протікати у вигляді генералізованої та локальної форм. Виділяють гостру, підгостру і хронічну стадії.
На ранніх етапах онтогенезу плід найбільш чутливий до дії ЦМВ, оскільки вірус проявляє тропність до клітин із високим рівнем обмінних процесів. Плід може загинути, або ж формуються вади розвитку внутрішніх органів і головного мозку. При цьому гостра і підгостра стадії інфекції протікають внутрішньоутробно, діти народжуються з проявами хронічної цитомегалії. У них переважають такі вади: голопрозенцефалія, мікроцефалія, спинномозкова кила, гідроцефалія, колобома, катаракта, недорозвинення очного яблука, синдактилія, кістофіброз підшлункової залози, хейлосхіз, палатосхіз та ін.
При інфікуванні в пізній фетальний період або під час пологів діти народжуються з ознаками гострої стадії ЦМВІ, для якої найбільш характерна генералізована форма інфекції.
Генералізована форма часто нагадує перебіг гемолітичної хвороби новонароджених, зокрема її пренатальної форми. Основний симптом – жовтяниця. Рано з’являється гепатоспленомегалія, характерна для 95% новонароджених із внутрішньоутробною ЦМВІ. У сироватці крові визначаються високі рівні непрямого і прямого білірубіну, підвищена активність трансаміназ і лужної фосфатази. Виражені загальні ознаки інтоксикації. Цитомегаловірусний гепатит характеризується ураженням жовчних капілярів, клінічно це проявляється холестазом, надалі – розвитком печінкової недостатності і портальної гіпертензії. Зміни в печінці часто супроводжуються симптомами менінгоенцефаліту. Властиві й такі локальні прояви ЦМВІ, як респіраторний дистрес-синдром, поліхромна анемія (з ретикулоцитозом, нормобластозом, тромбоцитопенією). Розвивається геморагічний синдром у вигляді петехій, екхімозів, носових, пупкових кровотеч, мелени.
Жовтяниця на фоні гепатоспленомегалії, анемії, геморагічного синдрому і менінгоенцефаліту – найтиповіший прояв генералізованої внутрішньоутробної цитомегалії.
Для локалізованих форм характерні порушення зору аж до повної сліпоти, ураження шлунково-кишкового тракту, печінки, ендокринних залоз (надниркових, гіпофізу), а також дихальної системи (інтерстиціальна затяжна пневмонія, обструктивний бронхіт). При залученні в процес дрібних бронхів і бронхіол розвивається перибронхіт, при переході в хронічну стадію – фіброз і пневмосклероз.
Прогноз у дітей із уродженою ЦМВІ несприятливий, смертність становить 60-80%. Більше ніж у 90% дітей, які вижили, спостерігаються затримка інтелектуального і мовного розвитку, порушення психомоторних реакцій, глухота, хоріоретиніти з атрофією зорового нерва, порушення розвитку зубів, цукровий діабет [4].
Набута цитомегалія у дітей частіше протікає у вигляді локалізованої форми і проявляється сіалоаденітами, повторними паротитами. ЦМВІ може набувати вигляду мононуклеароподібного синдрому, у крові – атипові мононуклеари в незначній кількості. Розвиваються гепатомегалія, незначна лімфоаденопатія, слабкість, підвищена втомлюваність, головний біль. Лихоманка спостерігається у 30% дітей і триває в середньому 2 тижні. Можуть виявлятися фарингіт, тонзиліт, рідко – спленомегалія. Підвищуються рівні трансаміназ, білірубіну. Висип має макулопапульозний характер.
В імунокомпетентних дітей наслідки хвороби більш сприятливі, проте деякі симптоми можуть зберігатися протягом 4 тижнів і довше. У вигляді ускладнень можуть розвинутися синдром Гієна-Барре, інші периферичні нейропатії, енцефаліт, міокардит, пневмонія, ретиніт, шлунково-кишкові виразки [4].
Цитомегаловірусний посттрансфузійний синдром розвивається через 3-6 тижнів після трансфузії і не відрізняється від спонтанного мононуклеозу. При легкому перебігу його симптоми зникають протягом 3 тижнів, при тяжкому спостерігаються спленомегалія, лімфоаденопатія, висип, відносний лімфоцитоз. Ці симптоми зберігаються від декількох тижнів до кількох місяців після інфікування.
Особливим перебігом цитомегалія характеризується у реципієнтів трансплантованих органів. У таких випадках можливе як первинне інфікування реципієнта вірусом із донорським органом чи кров’ю, так і реактивація персистентної інфекції внаслідок імуносупресії. Застосування циклоспорину і глюкокортикоїдів різко пригнічує клітинну відповідь – це знижує якість імунного нагляду за цитомегаловірусами і сприяє активації вже існуючої інфекції. Проте найнебезпечнішим є первинне інфікування, оскільки саме воно є поширеною причиною відторгнення трансплантата або вірус-індукованого гломерулонефриту після трансплантації нирки [9].
Цитомегаловірусна інфекція не тільки проявляється на фоні імунодефіциту, а й сама поглиблює вже наявні імунологічні розлади. Доведено спорідненість збудника до лімфоцитів людини, передусім Т-клітин. За руйнівним впливом на імуноцити цитомегаловірус поступається тільки вірусу імунодефіциту людини. Як і для ВІЛ-інфекції та туберкульозу, для цитомегалії насамперед характерне різке пригнічення функції Т-хелперів при збереженні або підвищенні активності Т-супресорів. При цьому виявляють різке зниження або навіть інверсію співвідношення CD4/CD8. На відміну від вірусу Епштейна-Барра, ЦМВ ніколи не розмножується у В-лімфоцитах. Основу противірусного захисту становлять Т-кілери і NK-клітини [3, 6].
Нейтралізуючі противірусні антитіла неспроможні захистити організм. Їх визначення застосовується для підтвердження факту інфікування вірусом і загрози розвитку цитомегалії. Вірусоспецифічні IgM з’являються майже відразу після інфікування і виявляються ще протягом 3-4 місяців після цього, IgG зберігаються впродовж усього подальшого життя. При реактивації цитомегалії знову починають виявлятися IgM, а співвідношення CD4/CD8 знижується. Одним із найбільш показових маркерів реплікативної активності вірусу є виявлення його ДНК, наприклад у крові чи лікворі пацієнта, секретах, секційному матеріалі тощо [1, 13].
При безсимптомному носійстві реплікація вірусу найчастіше відбувається у клітинах екзокринних залоз, лімфоцитах і мононуклеарах. У цих клітинах вірус може зберігатися пожиттєво, про що свідчить постійне виділення його із сечею [11]. Внутрішньоклітинне паразитування збудника захищає його від впливу антитіл, а ті віруси, що персистують усередині лімфоцитів, стають практично невразливими для імунної системи.
Періодично спостерігається реактивація інфекційного процесу. Як правило, це зумовлюється зниженням кілерної функції лімфоцитів і/або продукції інтерферону. При різкому пригніченні активності NK-клітин можливі швидке поширення вірусів із кров’ю та лімфою у різні органи і тканини, генералізація інфекції і навіть розвиток септичних станів. Крім того, взаємне поєднання інфекцій, пов’язаних з ураженням вірусом CD4-клітин (цитомегалія, СНІД, туберкульоз), призводить до ускладнення перебігу кожної з них і поглиблення імуносупресії [1, 9].

Діагностика
Встановлення діагнозу цитомегаловірусної інфекції грунтується на виявленні симптомів ураження відповідних органів з одночасним виявленням вірусу в них. Для діагностики ЦМВІ необхідно використовувати не менше 2-3 лабораторних тестів. Досліджують слину, бронхоальвеолярні змиви, сечу, ліквор, кров, грудне молоко, секційний матеріал, біоптати. У зв’язку з термолабільністю вірусу матеріал для дослідження повинен бути доставлений до лабораторії не пізніше ніж за чотири години від моменту забору.
Обстеження проводять вірусологічним, цитологічним та серологічним методами. Виявлення специфічно змінених під впливом ЦМВ клітин – найдоступніший метод, проте його інформативність становить 50-70%. Найбільш достовірним є виявлення в матеріалі самого вірусу або його ДНК. Золотим стандартом дотепер залишається вірусологічний метод. Для діагностики необов’язково виділяти сам вірус, достатньо виділити його антиген. Із цією метою широко використовують реакцію імунофлюоресценції (РІФ), імуноферментний аналіз (ІФА), ДНК-ЦМВ-гібридизацію, полімеразну ланцюгову реакцію (ПЛР).
За останні роки найширшого розповсюдження отримав метод ІФА, який дозволяє виявити антиген ЦМВ і специфічні антитіла класів G та М. Виявлення IgG має другорядне значення і повинно здійснюватись одночасно з виявленням IgМ, особливо з метою діагностики первинної інфекції. При виявленні IgG аналіз рівня їх авідності (здатності утримувати антиген) може допомогти в диференціації між активною і персистуючою інфекцією. Показник індексу авідності (ІА) до 35% указує на гостру інфекцію, від 36 до 41% – на стадію реконвалесценції, більше 42% – на наявність у сироватці крові високоавідних антитіл до ЦМВ.
Потрібно мати на увазі, що специфічні антитіла можуть не виявлятися в осіб з імуносупресією, при білковому голодуванні тощо. Визначення IgG необхідно проводити в парних сироватках з інтервалом не менше 10 днів.
Рецидивуюча форма ЦМВІ діагностується при повторному виділенні вірусу у серопозитивних осіб.
Діагноз внутрішньоутробної цитомегалії встановлюють протягом перших 3 тижнів життя. Наявність IgМ у новонародженого до 2 тижнів життя свідчить про внутрішньоутробну інфекцію, після – про набуту [4].

Сучасні підходи до лікування
Ефективне лікування можливе лише за умови одночасного застосування ефективних противірусних засобів і корекції клітинної ланки імунної відповіді.
Серед противірусних засобів прямої дії малоефективними є препарати ацикловіру. По-перше, однією з головних точок впливу лікарського засобу є тимідинкіназа – фермент, який не продукується цитомегаловірусом [11], по-друге, низька біодоступність ацикловіру не забезпечує його достатньої концентрації в крові і тканинах. У разі прийому високих доз (понад 4 г/добу) навіть високоочищені препарати ацикловіру погано переносяться [19].
Значно кращу біодоступність (у 5 разів вищу порівняно з ацикловіром) має валацикловір (вальтрекс), що при добовій дозі 2-3 г дозволяє забезпечити його достатню концентрацію в тканинах [18].
Непогано блокує реплікацію вірусу фоскарнет у дозі 60 мг/кг/добу внутрішньовенно крапельно. Серед побічних ефектів препарату – нейротоксичність, судоми. Фоскарнет застосовують переважно як медикамент резерву у разі непереносимості ганцикловіру при генералізованих формах цитомегалії [13].
Однак вважається, що тільки ганцикловір (цимевен у дозі 5-10 мг/кг/добу внутрішньовенно) на сьогодні є дійсно високоефективним етіотропним засобом для лікування цитомегаловірусної інфекції.
Попри значну нейротоксичність, частий розвиток серйозних нейтро- і тромбоцитопенічних реакцій, високу вартість, препарат залишається засобом вибору у лікуванні нейро- і генералізованих форм інфекції [11-13].
Серед нових, але недостатньо вивчених нуклеозидних засобів – фамвір (фамцикловір по 500-1000 мг/добу) і денавір (пенцикловір). Обидва препарати поки що не зареєстровані в Україні. Незважаючи на значний досвід клінічного застосування при інфекціях, зумовлених вірусами звичайного герпесу 1-го і 2-го типів, їх активність щодо цитомегаловірусу видається сумнівною [19].
Варто також зазначити, що протягом останніх років почастішали випадки виявлення вірусу з мутаціями геному, які зумовлюють зміни ДНК-полімерази [14]. Результатом цього є формування стійкості збудника до ганцикловіру та інших нуклеозидних засобів.
Інший недолік застосування нуклеозидних противірусних препаратів – відсутність профілактичного впливу щодо наступної реактивації ЦМВ після припинення лікування. За умови пожиттєвої персистенції збудника в організмі та існування невідкоригованого дефекту імунної відповіді реактивація вірусу після завершення курсу етіотропної терапії спостерігається у більшості пацієнтів. Єдиним методом попередження цього є виявлення дефектної ланки імунного нагляду і корекція її функції. У більшості хворих – це недостатність функції клітинних механізмів і/або продукції інтерферону.
Похідні інозину (ізопринозин/гропринозин) – давно відомі стимулятори клітинної ланки імунітету з добре вивченими властивостями, які за рахунок неселективного впливу на функцію Т-лімфоцитів шляхом стимуляції синтезу ІЛ-2 і простагландинових механізмів забезпечують опосередкований противірусний вплив. Є також публікації, що свідчать про наявність прямого противірусного ефекту у згаданих медикаментів [1, 15]. Завдяки стимуляції синтезу простагландинів застосування ізопринозину може зумовити загострення запального процесу у частини хворих, його призначення несумісне з одночасним застосуванням протизапальних засобів, оскільки останні можуть знизити лікувальний вплив імуностимулятора.
Прийнято вважати, що тимоміметики (гормони тимусу) впливають переважно на клітинну ланку імунної відповіді, забезпечуючи дозрівання тимусзалежних лімфоцитів. Проте Т-лімфоцити регулюють активність макрофагів і NK-клітин, тобто на останні також поширюється дія тимічних препаратів. Опосередкований противірусний ефект тимоміметиків забезпечується за рахунок «перемикання» імунної відповіді на домінування Т-хелперів 1-го типу, збільшення продукції цитокінів, що є заангажованими у противірусній відповіді (ІЛ-12, ІЛ-2, ІФН-γ тощо) [1].
«Старі» тимоміметики (тималін, Т-активін) у клінічній практиці застосовуються все рідше, зважаючи на низьку селективність впливу, можливість надмірної стимуляції клітинної ланки імунітету. Природне походження цих засобів (вилочкова залоза великої рогатої худоби) не дозволяє отримати чистих імунопептидів із повністю прогнозованим впливом.
За останні роки кількість тимічних пептидів синтетичного походження суттєво зросла. Ефективним тимоміметиком вважається тимозин (тимозин α-1, задаксин), який застосовують при імунодефіцитних станах з переважним ураженням клітинної ланки, у комплексній терапії гепатитів В і С, цитомегаловірусної та інших герпесвірусних інфекцій [1].
До зазначених засобів належить також імунофан – синтетичний гексапептид із низькою молекулярною масою, високою тимічною активністю і здатністю стимулювати функцію Т-лімфоцитів без втягування у процес простагландинових механізмів. За рахунок останнього фактора вдається уникнути небажаного загострення запального процесу, суттєво зменшується ймовірність розвитку алергічних реакцій, забезпечується тривале регулювання цитокінового балансу. Більше того, існують дані про те, що у частини пацієнтів імунофан здатен знижувати концентрацію імуноглобуліну Е [6], а також стимулювати продукцію ендогенного інтерферону [8]. На відміну від тимоміметиків природного походження, застосування препарату безпечне, не супроводжується розвитком серйозних побічних ефектів, за показаннями можливе навіть у вагітних. Доведено, що за рахунок підвищення експресії молекул МНС І класу на інфікованих вірусом клітинах і збільшення внутрішньоклітинного рівня глутатіону синтетичні препарати тимусу також мають прямий противірусний вплив [6].
Рекомбінантні аналоги інтерферону або індуктори його синтезу призначають у разі зниженої продукції цього цитокіну в організмі. Фармацевтичні фірми світу виробляють аналоги усіх трьох основних типів природних інтерферонів, які, загалом, дублюють ефекти «оригіналів» (противірусний, протипухлинний, імуномодулюючий). Природний (лейкоцитарний) інтерферон у клініці застосовують досить рідко через значні труднощі із синтезом і недостатній ступінь очистки. Серед показань для застосування препаратів рекомбінантного інтерферону – гострі і хронічні вірусні захворювання. У таких випадках він може мати як етіотропний (противірусний), так і патогенетичний (імуностимулюючий) вплив. На жаль, застосування засобів інтерферону при ЦМВІ на сьогодні вивчене недостатньо і обмежується декількома пілотними дослідженнями [5].
Значно частіше у клінічній практиці застосовують стимулятори синтезу ендогенного інтерферону, які мають більш прогнозований вплив і значно менше побічних ефектів. Протягом багатьох років застосування добре зарекомендували себе такі індуктори інтерфероноутворення, як аміксин, неовір, циклоферон [1]. Їх застосування, окремо чи в комплексі з противірусними засобами, дозволяє в гострий період стабілізувати продукцію інтерферону і забезпечити опосередкований противірусний вплив. Віддалений позитивний вплив полягає у відновленні цитокінового балансу, попередженні реактивації вірусу.
Серед нових індукторів окремо потрібно згадати кагоцел – гетероланцюговий полімер на основі целюлози, отриманий з бавовни шляхом хімічного синтезу. Проведені нами дослідження свідчать про здатність цього препарату забезпечувати тривалу стабілізацію продукції Т-хелпер-1-залежних цитокінів – інтерферонів та ІЛ-2. За рахунок переважної стимуляції утворення так званих пізніх інтерферонів кагоцел забезпечує тривале наростання продукції противірусних білків (до 6-8 днів) навіть при одноразовому прийомі [1, 13]. Саме ці особливості дозволяють рекомендувати засіб як для лікування загострень, так і для тривалої профілактики реактивації вірусу. У першому випадку застосовують «кумулятивний» прийом препарату протягом 5-10 днів безперервно, у другому – «пульсовий», 1 раз на 7-10 днів.
Специфічні протицитомегаловірусні імуноглобуліни застосовують, як правило, при глибоких імунодефіцитах (у ВІЛ-інфікованих – разом із нуклеозидними противірусними засобами) чи при неможливості застосування етіотропної та імуностимулюючої терапії (у вагітних). На підставі результатів проведених досліджень [12] протицитомегаловірусний імуноглобулін доцільно призначати у разі серонегативного перебігу інфекції (позитивні результати обстеження на ДНК і специфічний IgM, при негативному – IgG), а також при низьких показниках специфічного IgG у пацієнтів із тривалим виявленням ДНК вірусу. Основний ефект специфічного протицитомегаловірусного імуноглобуліну полягає в непрямій віруснейтралізуючій дії, оскільки за рахунок проникання з клітини в клітину по цитоплазматичних містках вірус може практично не потрапляти в екстрацелюлярний простір і не контактувати з молекулами специфічних антитіл. Специфічні імуноглобуліни стимулюють антитілозалежну клітинно-опосередковану цитотоксичність і беруть участь у регуляції імунної відповіді на вірус [3].

Незважаючи на постійне зростання кількості і палітри противірусних та імунотропних засобів, проблема удосконалення терапії цитомегаловірусної інфекції залишається актуальною. Вибір схеми лікування, без сумніву, повинен залежати як від клінічної форми і фази захворювання, так і від особливостей імунної відповіді пацієнта. Обов’язковою умовою терапії є корекція імунної відповіді, що дозволяє попередити реактивацію вірусу після припинення курсу етіотропного лікування.

Література
1. Андрейчин М.А., Чоп’як В.В., Господарський І.Я. Клінічна імунологія та алергологія. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2004. – 370 с.
2. Вдовиченко Ю.П., Щербинская Е.С. Клинико-иммунологические аспекты хламидийной и цитомегаловирусной инфекций в акушерской практике. – К., 2001.
3. Дранник Г.Н. Клиническая иммунология и аллергология. – Одесса: Астропринт, 1999. – 603 с.
4. Ершова И.Б., Санина Е.В., Бойченко П.К. Цитомегаловирусная инфекция // Здоровье Украины. – 2004. – № 11-12. – С. 28
5. Корсинська О.О. Профілактика фетоплацентарної недостатності у вагітних з цитомегаловірусною інфекцією // Педіатрія, акушерство, гінекологія. – 2004. – № 4. – С. 58-60.
6. Лебедев В.В., Шелепова Т.Г., Степанов О.Г. Иммунофан – регуляторный пептид в терапии инфекционных и неинфекционных болезней / Под ред. В.И. Покровского. – М., 1998. – 118 с.
7. Лебедев К.А., Понякина И.Д. Иммунная недостаточность (выявление и лечение). – М.: Медицинская книга, 2003. – 442 с.
8. Милашенкова И.К., Тазулахова Э.Б., Дидковский Н.А. Влияние Иммунофана на продукцию интерферона // Тер. архив. – 1998. – № 11. – С. 78-81.
9. Понякина И.Д., Лебедев К.А. Классификация типов и причин иммунной недостаточности // Физиология человека. – 2003. – Т. 29. – № 3. – С. 147.
10. Практическое руководство по антиинфекционной химиотерапии // Под ред. Л.С. Страчунского, Ю.Б. Белоусова, С.Н. Козлова – М.: Боргес, 2002.
11. Руденко А.О., Берестова Т.Г. Цитомегаловірусна інфекція: теорія та практика // Інф. хвороби. – 2002. – № 4. – С. 61-67.
12. Чоп’як В.В., Господарський І.Я., Федоров Ю.В. та ін. Імунокорекція при цитомегаловірусній інфекції у жінок з невиношуванням вагітності // Здоров’я жінки. – 2004. – № 4. – С. 124-126.
13. Юлиш Е.И., Волосовец А.П. Врожденные и приобретенные TORCH-инфекции у детей. – Донецк: Регина, 2005. – 215 с.
14. Field A.K., Biron K.K. «The end of innocence» revisited: Resistance of herpesviruses to antiviral drugs. Clin Microbiol Rev 1994; 7: 1-13.
15. Bonnet F., Naeu D., Viallard J.F. et al. Clinical and laboratory findings of cytomegalovirus infection in 115 hospitalised non-immunocompromised adults. Ann Med Interne 2001; 152 (4): 227-235.
16. Ho M. Cytomegalovirus biology and infection. Plenum Medical book Co. York 1991.
17. Mendizabal J.E., Bassam B.A. Gullian-Barre syndrome and cytomegalovirus infection during pregnancy. South Med J 1997; 90 (1): 63-64.
18. Perry C.M., Faulds D. Valaciclovir: A review of its antiviral activity, pharmacokinetic properties and therapeutic efficacy in herpesvirus infections. Drugs 1999; 52: 754-772.
19. Safrin S. Treatment of acyclovir-resistant HSV and VZV infections. The AIDS Reader 1994; 6: 59-65.