Article types:
Overview
Оптимізація клініко-правових аспектів обстеження та лікування пацієнтів з ІПСШ при розробленні методів моніторингу й оцінки програмних заходів з ВІЛ/СНІДу в Україні
pages: 17-22
_2011.jpg)
Епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні неухильно наростає, хоча останніми роками з’явилися перші ознаки певної стабілізації. Починаючи з 2004 р. національні заходи з протидії ВІЛ/СНІДу значно розширилися та покращилися. Країна мобілізувала значний обсяг національних і зовнішніх донорських ресурсів для підтримки впровадження програм у загальнодержавних масштабах. Важливу роль у подоланні епідемії в країні відіграє міжнародна підтримка, але вона ефективна лише тоді, коли доповнює національну відповідь на епідемію хвороби, яка лише в 2009 р. забрала 2 591 життя українських громадян. Держава вже відчула наслідки епідемії: зростає навантаження на центри профілактики і боротьби зі СНІДом та спеціалізовані медичні заклади, попит на фахівців з епідеміології та лікарів, які можуть діагностувати і лікувати цю хворобу, працівників соціально-психологічної служби. Ці тенденції стають дедалі відчутнішими на тлі кризових явищ в Україні: високого рівня безробіття, зубожіння й інтенсивної депопуляції населення, поширення наркоманії, комерційного сексу.
Найшвидше зростає такий показник, як реєстрація нових випадків ВІЛ-інфекції. Це зумовлює занепокоєння, оскільки діагноз «ВІЛ-інфекція» пожиттєвий. Якщо пацієнти з бактеріальними інфекціями після лікування перестають бути навантаженням для суспільства, то ВІЛ-носії та хворі на СНІД потребують постійного спостереження і лікування [6, 16].
| За підрахунками Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом МОЗ України, на 01.07.2010 р. в країні офіційно зареєстровано 171 661 випадок ВІЛ-інфекції серед громадян України, у тому числі 33 937 випадків захворювання на СНІД та 19 389 випадків смерті від захворювань, зумовлених СНІДом. За даними Об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС), Україну зараховано до країн, у яких спостерігають найвищі темпи поширення ВІЛ [29]. |
Загальновизнаним є той факт, що офіційні дані не відображають реальний масштаб епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, зокрема дійсну кількість інфікованих. Вони лише надають інформацію про осіб, які пройшли тестування на антитіла до ВІЛ, у яких було виявлено ВІЛ, і відомості про яких було внесено до офіційного національного реєстру випадків ВІЛ-інфекції. Значно більша кількість українців можуть бути інфікованими, але вони не знають про свій статус. Фахівці МОЗ України, Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом, ВООЗ, ЮНЕЙДС, МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІДу в Україні» розрахували оціночну кількість людей, які живуть з ВІЛ.
Згідно з оновленими оцінками щодо ВІЛ/СНІДу, в Україні кількість ВІЛ-інфікованих, старших 15 років, становила 360 тис. осіб.
Ці оцінки відрізняються від даних офіційної статистики щодо кількості осіб, які живуть з ВІЛ/СНІДом і перебувають під диспансерним спостереженням у спеціалізованих закладах охорони здоров’я (106 366 осіб), на 01.07.2010 р.
| Відмінність між цими показниками свідчить, що лише 30% людей, які живуть з ВІЛ в Україні, пройшли тест
на ВІЛ і знають про свій ВІЛ-позитивний статус.
|
Розрахунковий рівень поширеності ВІЛ серед дорослого населення становив 1,63%. Швидке поширення ВІЛ-інфекції (і СНІДу як її основного вияву) змусило переглянути багато тез щодо інфекцій, які передаються статевим шляхом (ІПСШ), і статевої поведінки людини [3, 13, 22]. З одного боку, зросла увага суспільства до ІПСШ, а з іншого – значні асигнування на боротьбу зі СНІДом значно знизили фінансування венерологічної служби.
Основним шляхом передачі ВІЛ в Україні з 1995 по 2007 р. включно був парентеральний, переважно при введенні наркотичних речовин ін’єкційним способом. Уперше в 2008 р. відбулася зміна питомої ваги шляхів передачі: частка парентерального шляху передачі стала меншою за статевий. Ця тенденція свідчить про зростаючий вплив гетеросексуального шляху передачі ВІЛ. Разом із тим, таке зростання тісно пов’язане з ризикованою сексуальною поведінкою споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН) та їх статевих партнерів.
Приклад України підтверджує світовий досвід, згідно з яким за недостатнього обсягу й інтенсивності профілактичних заходів серед основної групи ризику, у цьому разі СІН, поширення епідемії ВІЛ-інфекції за межі цієї групи і проникнення її в широкі верстви населення є лише справою часу. Дослідження, проведене Українським центром профілактики і боротьби зі СНІДом МОЗ України в 2008 р., показало, що СІН все ще залишаються групою високого ризику інфікування, а передача ВІЛ статевим шляхом значно поширена серед СІН та їхніх сексуальних партнерів. У 2009 р. статевий шлях передачі становив майже 44%, парентеральний – 36%. У першому півріччі 2010 р. продовжувалося зменшення (до 34%) частки осіб, які були інфіковані внаслідок введення наркотичних речовин ін’єкційним шляхом.
Отже, останніми роками статевий гетеросексуальний шлях передачі ВІЛ-інфекції посів в Україні перше місце.
Зростання передачі ВІЛ статевим шляхом стає дедалі важливішим чинником розвитку епідемії в Україні.
|
У 2009 р. більшість нових випадків статевого зараження ВІЛ було зумовлено гетеросексуальними контактами, понад 40% інфікованих – жінки, переважна частина яких у розквіті репродуктивного віку (див. рисунок).
ІПСШ – національна проблема охорони здоров’я України. Її можна вирішити як традиційними методами, так і за допомогою нещодавно розроблених, адекватних тим змінам, що відбулися в нашому суспільстві [20].
З початку 90-х років минулого століття чинники, пов’язані з ІПСШ, стали основою для розвитку нової парадигми – низки поглядів і заходів – у сфері контролю за поширенням венеричних інфекцій. Проекти з боротьби зі СНІДом показали: такі програми можуть значно вплинути на сексуальну поведінку, зменшити ризик передачі статевих хвороб [25, 28, 30].
Попри те що боротьбу з ВІЛ/СНІДом усе ще не визнано в Україні політичною проблемою, ключові стратегічні напрями протидії епідемії інтегровано у «Концепції стратегії дій Уряду України, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ/СНІДу, на період до 2011 р.», а конкретні профілактичні дії втілено в розпорядженні КМУ №728-р від 21.05.2008 р. «Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 рр.».
Оскільки епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні все ще набирає обертів, потрібні нові стратегія і тактика ефективного впливу на її поширення. За даними Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом, перші випадки ВІЛ-інфекції зареєстровано в 1987 р. після початку широкомасштабного скринінгу населення на наявність антитіл до ВІЛ, коли виявили 6 ВІЛ-інфікованих резидентів та 75 іноземних громадян, яких, згідно із чинним на той час законодавством, було депортовано.
_2011_1.jpg)
Виділяють три стадії епідемії ВІЛ-інфекції (за критеріями ЮНЕЙДС):
• початкова стадія характеризується тим, що в жодній групі населення не спостерігають значного рівня інфікованості. Інфекцію реєструють переважно серед людей з поведінкою високого ризику (працівників комерційного сексу, СІН, чоловіків, які мають статеві стосунки з чоловіками);
• концентрована, чи локалізована, стадія – поширення ВІЛ у певних групах населення, зокрема в особливо уразливих щодо ВІЛ. При локальній епідемії ВІЛ практично не виявляють в основних групах населення, але він інтенсивно поширюється у групах ризику;
• генералізована стадія – ВІЛ-інфекція міцно вкорінюється серед загального населення. На цьому етапі основним шляхом зараження є статевий, що неминуче призводить до збільшення кількості ВІЛ-позитивних жінок. Рівень поширеності інфекції серед вагітних перевищує 1%.
Поширення ВІЛ до 1994 р. включно можна схарактеризувати як повільне з домінуючим гетеросексуальним шляхом передачі. Загалом за цей період зареєстровано 183 ВІЛ-інфікованих громадян України. Гендерне співвідношення було практично однаковим. Наприкінці 1994 р. зареєстровано 2 випадки ВІЛ-інфекції у братів СІН, далі кількість зареєстрованих ВІЛ-позитивних СІН стала збільшуватися як снігова лавина. Згідно із чинним законодавством, на той період кожна людина, що перебувала на обліку в наркологічному диспансері, двічі на рік була зобов’язана пройти тестування на антитіла до ВІЛ. Обстежували не лише СІН, а й, наприклад, споживачів токсичних речовин, і щорічна кількість досліджень цього контингенту становила 23-37 тис. осіб.
Найбільшу кількість офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих спостерігали в 1997 (8 934) і 2003 р. (10 013), надалі відбувалося постійне зростання цього показника (табл. 1).
|
ВІЛ-інфіковані особи |
Роки |
||||||
|
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
2010 (6 міс) |
1987-2010
(6 міс) |
|
|
Кількість осіб з уперше в житті встановленим діагнозом ВІЛ-інфекції, у тому числі: • громадяни України • іноземні громадяни |
13 786 13 770 16 |
16 094 16 078 16 |
17 687 17 669 18 |
18 973 18 963 10 |
19 859 19 840 19 |
10 552 10 542 10 |
172 058 171 661 397 |
|
Кількість осіб з уперше в житті встановленим діагнозом СНІДу, у тому числі: • громадяни України • іноземні громадяни |
4 220 4 217 3 |
4 729 4 723 6 |
4 575 4 573 2 |
4 386 4 380 6 |
4 446 4 437 9 |
2 699 2 696 3 |
33 987 33 937 50 |
|
Кількість померлих від СНІДу, у тому числі: • громадяни України • іноземні громадяни |
2 188 2 188 0 |
2 425 2 420 5 |
2 508 2 507 1 |
2 714 2 710 4 |
2 594 2 591 3 |
1 598 1 598 0 |
19 417 19 389 28 |
Про це свідчать і відомості Європейського центру сероепідемічного моніторингу. Той факт, що з 1998 р. упродовж кількох наступних років простежували зниження кількості зареєстрованих нових випадків ВІЛ-інфекції (причому найпомітніше – серед СІН: на 23% порівняно з 1997 р. і на 42,1% в 1999 р. порівняно з 1998 р.), жодним чином не свідчило про стабілізацію епідемічної ситуації. Це стало результатом зменшення кількості тестувань загалом і СІН зокрема внаслідок прийняття в березні 1998 р. нової редакції Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», що вперше декларував принцип добровільності щодо тестування на ВІЛ [19].
Епідемія ВІЛ-інфекції в Україні, яка поширювалася вражаючими темпами впродовж останнього десятиріччя, поширюється й надалі. Темпи виявлення нових випадків ВІЛ-інфекції зростали з кожним роком з початку нового тисячоліття: 2000 р. – 7%; 2001 р. – 13%; 2002 р. – 25% і далі. Якщо 15 років тому в Україні було зареєстровано лише 183 випадки ВІЛ-інфекції, то в 2004 р. – вже 12 494, а в 2009 р. – 19 840. За 6 міс 2010 р. в країні зареєстровано 10 542 нових випадки ВІЛ-інфекції (23,0 на 100 тис. населення) проти 10 043 (21,7 на 100 тис. населення) за аналогічний період минулого року. Тобто за 6 міс 2010 р. захворюваність на ВІЛ-інфекцію порівняно з минулим роком зросла на 6,0% [2].
Останнім часом збільшується кількість людей з розвинутою стадією ВІЛ-інфекції, у яких встановлено діагноз СНІДу (див. табл. 1). Від початку епідемії кількість хворих на СНІД в Україні збільшувалася кожного року, аж до рекордної межі – 4 723 випадки в 2006 р. Унаслідок впровадження антиретровірусної терапії (АРТ) вперше в 2007 р. в країні було зареєстровано незначне зменшення кількості хворих на СНІД. Протягом останніх трьох років, 2007-2009 рр., реєстрували приблизно однакову кількість випадків СНІДу, але за 6 міс 2010 р. знову відбулося зростання кількості випадків СНІДу (на 22,9%) порівняно з аналогічним періодом минулого року.
Індикатор смертності є одним з основних показників, що характеризує епідемічну ситуацію з ВІЛ-інфекції/СНІДу. Протягом усього періоду епідеміологічного спостереження за ВІЛ-інфекцією в Україні реєстрували збільшення кількості осіб, які померли від захворювань, зумовлених СНІДом. Уперше в 2009 р. порівняно з попереднім роком зменшилася кількість випадків смерті від СНІДу – з 2 710 до 2 591 (в перерахунку на 100 тис. населення – з 5,8 до 5,6), що є важливим доказом позитивного впливу широкомасштабного впровадження АРТ в Україні. Проте за 6 міс 2010 р. порівняно з аналогічним періодом 2009 р. смертність від захворювань, зумовлених СНІДом, збільшилася на 29,6%. Тобто вже сьогодні СНІД є серйозним викликом системі охорони здоров’я України. Темпи епідемії ВІЛ та смертності від СНІДу випереджають такі при серцево-судинних та онкологічних захворюваннях.
Велику групу ризику становлять наркозалежні пацієнти.
| Сумна статистика свідчить, що серед сотні підлітків і молодих людей віком від 14 до 24 років 80 хоча б раз у житті вживали наркотики. Двадцять із них потрапляють у наркотичну залежність, і лише двоє можуть вилікуватися.
|
Ті, хто вживає наркотики, поступово стають наркодилерами, створюючи розгалужену мережу розповсюджувачів отрути [26]. За рік кожен активний наркозалежний залучає приблизно 15 новачків. Тому за останніх 18 років рівень наркотизації в Україні зріс у 8 разів.
| Лише впродовж останнього року кількість наркозалежних зросла вдвічі.
|
Офіційні дані свідчать, що в нашій країні мешкає до 300 тис. наркозалежних, 70% із них становить молодь віком до 30 років. І це лише верхівка айсберга. Для отримання реальної картини офіційні дані потрібно множити на 10. За даними Комітету з боротьби зі СНІДом, понад 70% випадків зараження ВІЛ відбувається у середовищі наркоманів. Наразі в Україні 450 тис. молодих людей мають подвійний діагноз: ВІЛ і наркозалежність. Змішане інфікування ІПСШ/ВІЛ спостерігають частіше серед СІН. Саме вони становлять основну групу ризику щодо інфікування ВІЛ та прогресування ВІЛ-інфекції в СНІД [8]. Крім того, особи, інфіковані парентеральним шляхом, мають кілька чинників ризику ІПСШ: вони практикують незахищені статеві контакти з багатьма партнерами, причому як із СІН, так і з тими, хто їх не вживає, зв’язки здебільшого безладні й відбуваються в стані наркотичного сп’яніння. Нехтування елементарними правилами поведінки та байдуже ставлення до власного здоров’я призводять до значного поширення ВІЛ-інфекції та ІПСШ не лише серед наркоманів, а й решти населення [11, 32].
Отже, в Україні СІН залишаються основним джерелом ВІЛ-інфекції, а потенціал проникнення вірусу в широкі верстви населення визначається передусім ланцюгом передачі інфекції статевим шляхом від СІН до осіб, які не вживають ін’єкційні наркотики.
ВІЛ-інфекція дедалі інтенсивніше починає поширюватися від СІН на інші верстви населення. Непрямими ознаками такої тенденції є як зменшення частки ВІЛ-позитивних СІН у середовищі ВІЛ-інфікованих, так і збільшення серед них частки жінок, що перевищує 25%. У цьому контексті важливе значення має несприятлива епідемічна ситуація щодо захворюваності на ІПСШ. З одного боку, ця обставина, безумовно, відіграла свою роль (нехай і не головну) в стрімкому поширенні ВІЛ-інфекції, а з іншого – є несприятливою прогностичною ознакою, що вказує на можливість передачі ВІЛ статевим шляхом серед населення, що не належить до уразливих груп [1, 7]. Є вірогідний ризик того, що впродовж наступних 5 років Україну очікує генералізована епідемія ВІЛ/СНІДу, котра підтримуватиметься новими випадками ВІЛ-інфекції серед загального населення. Наведені показники значно занижують фактичний масштаб епідемії, оскільки вони віддзеркалюють кількість випадків інфікування ВІЛ лише серед осіб, які встановили прямий контакт з органами і закладами, що проводять добровільне консультування і тестування (ДКТ).
ДКТ визнано невід’ємним напрямом стратегії подолання ВІЛ/СНІДу, яку було визначено на Спеціальній сесії Генеральної асамблеї ООН з ВІЛ/СНІДу в червні 2001 р. Декларація про прихильність до боротьби з ВІЛ/СНІДом, яку підписала Україна, передбачає забезпечення і прийняття до 2005 р. в усіх країнах широкого кола профілактичних програм, які охоплюють такі сфери, як розширення доступу до системи добровільного та конфіденційного консультування та тестування. Метою ДКТ є надання добровільної консультативної допомоги населенню щодо шляхів поширення ВІЛ-інфекції та її профілактики, сприяння прийняттю добровільного інформованого рішення про тестування на ВІЛ, визначення ВІЛ-статусу людини, підтримка подальшої безпечної щодо інфікування ВІЛ поведінки, отримання своєчасної медичної допомоги; обстеження на туберкульоз, ІПСШ, опортуністичні інфекції та їх лікування, своєчасний початок АРТ, профілактика вертикальної трансмісії ВІЛ, послуг з планування сім’ї та всебічної підтримки (зокрема за принципом «рівний–рівному»). Попри численні труднощі, перші вдалі кроки з впровадження комплексних заходів в країні зробили МОЗ України, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерство освіти і науки України, Державний департамент України з питань виконання покарань за фінансової, організаційної, методологічної підтримки міжнародних організацій – ЮНЕЙДС, МОП, ПРООН, ЮНІСЕФ, Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІДу в Україні, «Лікарі без кордонів», СТАРТ, СНІД-фонду «Схід–Захід».
В усьому світі визнано, що ДКТ – це ефективна стратегія зміни поведінки представників груп, уразливих щодо інфікування ВІЛ, яка виправдовує витрати на впровадження в систему охорони здоров’я. Це один з кроків на шляху до імплементації ДКТ у дерматовенерології, а також інтеграція сектора надання дерматовенерологічної допомоги в проблему подолання епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні. Попередні дослідження засвідчили нагальність консолідації зусиль дерматовенерологічної служби в справі спинення епідемії ВІЛ-СНІДу в Україні у двох напрямках. З одного боку, потрібно побудувати партнерські взаємовідносини з іншими органами та службами, що сприяють подоланню проблеми ВІЛ/СНІДу в Україні, з іншого – планувати та надавати послуги найвищої якості. Перший крок у напрямку інтеграції й імплементації ДКТ у систему дерматовенерологічної служби вже зроблено.
Для забезпечення надання якісних послуг ДКТ на ВІЛ-інфекцію у межах виконання Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД на 2004-2008 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 264 від 4 березня 2004 р., було прийнято та затверджено низку документів, зокрема видано наказ МОЗ України № 236 від 19 квітня 2006 р. «Про організацію впровадження порядку добровільного консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію (протокол) в закладах охорони здоров’я» та «Порядок добровільного консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію (протокол)», затвердженого наказом МОЗ України № 415 від 19 серпня 2005 р., відповідно до яких визначено, формалізовано та узгоджено основні моменти імплементації стратегії ДКТ, серед них:
• порядок та забезпечення безперервності надання послуг ДКТ протягом робочого дня закладу (зокрема графіки прийому фахівців, роботи маніпуляційного кабінету, лабораторії закладу, що готує сироватки крові для дослідження на ВІЛ-інфекцію тощо;
• дотримання кожним фахівцем принципів ДКТ, належного змісту та обсягу консультування.
Ще раз необхідно зважити на те, що останніми роками спостерігають збільшення кількості ВІЛ-інфікованих осіб, виявлених через наявність у них клінічних ознак ВІЛ-інфекції. За результатами сероепідеміологічного моніторингу, в першому півріччі 2010 р. їх частка становила майже 23% усіх позитивних результатів. Таким чином, СНІД уже сьогодні кинув виклик системі охорони здоров’я: темпи розвитку епідемії СНІДу випереджають темпи розгортання протидії.
Відомо, що наявність ІПСШ є певним індикатором незахищених сексуальних стосунків з одним або кількома партнерами, а також ознакою підвищеного біологічного та поведінкового ризику інфікування ВІЛ. В дійсності пацієнти дерматовенерологічних закладів мають такі провідні симптоми ІПСШ:
• виділення зі статевих шляхів/виділення з піхви – 57%;
• свербіж – 40%;
• пекучий біль під час сечовипускання – 35%;
• виділення з неприємним запахом – 30%;
• біль у животі – 22%;
• генітальні виразки/рани – 21%;
• набряки в пахвовій ділянці – 11%;
• неможливість відтягнути крайню шкірочку статевого члена – 9%;
• анальні виразки чи рани – 3%;
• виділення з відхідника – 2%;
• інші симптоми – 9% [15].
Безумовно, ці клінічні ознаки відвертають увагу і занепокоєність хворих від думок про ВІЛ-інфікування. Численними дослідженнями доведено, що різні ІПСШ, особливо ті, що супроводжуються утворенням ерозій і виразок, сприяють інфікуванню ВІЛ, а їх лікування є профілактичним заходом щодо поширення ВІЛ/СНІДу [10, 21, 34].
Ще менше підозр (на думку пацієнтів) щодо ВІЛ/СНІДу викликає шкірна та онкологічна патології. Але значна кількість людей, уражених ІПСШ, не мають симптомів. Інфекцію можна виявити лише під час лабораторного обстеження. Тому йдеться про приховану епідемію ІПСШ, у зв’язку із чим потрібно розробити скринінгові програми. Відомо, що ретельний контроль ІПСШ запобігає поширенню ВІЛ, великий позитивний досвід у цьому сенсі мають інші країни [24, 27, 28, 33].
З огляду на це, вкрай важливим є інформування осіб з ІПСШ та шкірною патологією про потребу лікування та профілактики подальшого прогресування хвороби [4, 9, 12]. У цьому ракурсі на формування безпечної поведінки можуть вплинути консультації лікаря-дерматовенеролога, який може обговорити з пацієнтом основні аспекти ризику поширення ІПСШ, дерматозу та спонукати пацієнта на проходження тестування на ВІЛ [14]. Варто також зазначити, що частота надання інформації про методи запобігання передачі ВІЛ-інфекції статевим шляхом та зв’язок ІПСШ і ВІЛ/СНІДу під час консультацій у дерматовенеролога залежить від того, яку групу областей аналізуємо (табл. 2).
м. Київ
Групи областей (n=720)
Найвищий рівень
поширення
ВІЛ/СНІДу
Середній
рівень поширення ВІЛ/СНІДу
рівень поширення ВІЛ/СНІДу
Найнижчий
рівень
поширення
ВІЛ/СНІДу
Кожного разу під час огляду
31
29
24
15
Досить часто, але не кожного разу
43
32
18
7
Досить рідко
28
25
39
8
Жодного разу не говорили про це
18
35
39
8
Так, найчастіше ці питання порушують в групах з найвищим і середнім рівнем поширення ВІЛ/СНІДу, відповідно рідше – в групі з найнижчим рівнем поширення та в Києві. Під час опитування самі лікарі зазначили, що надання консультаційних послуг щодо ІПСШ (94%) та ВІЛ/СНІДу (85%) входить у коло їхніх обов’язків, і взагалі вони вважають надання консультацій з питань ВІЛ/СНІДу явищем досить поширеним у професійному середовищі дерматовенерологів (40% – дуже поширене, 42% – поширене) [15]. На думку дослідників, описана тенденція цілком відповідає дійсності, оскільки в регіонах з високим рівнем поширення ВІЛ/СНІДу проблема епідемії є актуальнішою в професійному середовищі медиків. Конкретизує шляхи вирішення сучасного стану справ відповідний наказ МОЗ України № 355 від 4.07.2008 р. «Про затвердження плану заходів щодо забезпечення доступу представників уразливих груп населення до діагностики і лікування ІПСШ з метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу». Від того, наскільки лікар і пацієнт усвідомлюють зв’язок між ІПСШ та ВІЛ, залежить поширення епідемії у країні загалом [23, 31].
Зважаючи на те, що медичні працівники, які проводять діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію й надають медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД, потенційно ризикують заразитися, держава, зокрема МОЗ як великий роботодавець, повинні їх захистити. В законодавстві України й нормативних документах МОЗ України передбачено такий захист. Так, стаття 25 Закону [5] констатує, що зараження ВІЛ медичних працівників під час виконання професійних обов’язків належить до професійних захворювань, а стаття 26 цього Закону передбачає обов’язкове страхування за рахунок роботодавця (медичного закладу) на випадок інфікування ВІЛ медичних працівників під час виконання ними службових обов’язків, а також інвалідності або смерті від захворювання, спричиненого ВІЛ-інфекцією.
Постанова Кабінету Міністрів України № 1642 від 16.10.1998 р. [17] встановлює категорії працівників, які підлягають обов’язковому страхуванню. Ця постанова регламентує обов’язкове страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування ВІЛ під час виконання ними професійних обов’язків за рахунок власника (медичного закладу), страхові випадки, порядок виплати страхових сум тощо.
З метою запобігання ВІЛ-інфікуванню медпрацівників на робочих місцях статтею 30 цього Закону передбачено, що МОЗ України як роботодавець повинен забезпечити працівників, які проводять діагностику ВІЛ-інфекції, лікують ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, контактують з кров’ю та іншими біологічними матеріалами інфікованих осіб, засобами захисту відповідно до переліку і нормативів, встановлених Кабінетом Міністрів України [18]. Крім того, ця стаття констатує, що МОЗ України зобов’язане створити умови для проходження, за бажанням працівників, медичних оглядів з метою виявлення зараження ВІЛ-інфекцією.
«Інструкція з профілактики внутрішньолікарняного та професійного зараження ВІЛ-інфекцією» МОЗ України № 120 від 25.05.2000 р. передбачає контроль за безпекою щодо ВІЛ-інфікування медичних працівників під час виконання ними професійних обов’язків, а також дотримання правил техніки безпеки в роботі з кров’ю та біологічними рідинами ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД. У документі передбачено зобов’язання роботодавця (медичного закладу) забезпечувати робочі місця медичних працівників інструктивно-методичними матеріалами, аптечками для термінової профілактики на випадок аварійних ситуацій, наборами одноразового медичного інструментарію, дезінфекційними засобами. В документі відображено також обов’язки медичних працівників щодо запобігання зараженню на ВІЛ-інфекцію під час маніпуляцій, роботи з кров’ю, біологічними рідинами ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД. Інструкцією також передбачено проходження медичними працівниками, за їхньою згодою, у разі можливого інфікування ВІЛ під час виконання професійних обов’язків тестування на ВІЛ-інфекцію, а також конфіденційність результатів.
Важливо, що статті 27 і 28 Закону України [5] встановлюють низку соціальних пільг і послуг для медичних працівників, а саме: щорічне оздоровлення, додаткову відпустку, першочергове поліпшення житлових умов. Згідно зі статтею 29 цього Закону, медичним працівникам, які надають допомогу людям, що живуть з ВІЛ/СНІДом, а також проводять лабораторну діагностику, наукові дослідження з використанням інфікованого матеріалу, встановлюють дотацію до заробітної плати, надають право на пенсію за віком на пільгових умовах, а також щорічну додаткову відпустку згідно з порядком, установленим законодавством України.
Висновки
Потрібно визнати, що національні заходи з протидії епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні залишаються недостатніми для серйозного впливу на епідемію. Але сьогодні Україна має унікальну можливість врахувати власний і міжнародний досвід і за підтримки світового співтовариства розгорнути активну діяльність з подолання епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу.
Підвищення останнім часом уваги владних структур до заходів профілактики ВІЛ/СНІДу повинно виявитися в поліпшенні організації інфраструктури послуг ДКТ, зокрема і для пацієнтів з ІПСШ.
Важливим є визнання лікарями-дерматовенерологами ролі ДКТ як складової медичного обслуговування населення, що полегшує навчальну роботу з цільової підготовки до проведення високопрофесійних консультацій до- та післятестового характеру.
Поліпшенню організації інфраструктури мають сприяти оцінки лікарів-дерматовенерологів щодо продовження і поглиблення інтеграції послуг ДКТ у сфери дерматовенерологічної служби, але ця робота потребує подальшого цілеспрямованого і послідовного розвитку.
Таким чином, проведений аналіз законодавства України дає можливість констатувати його прогресивний характер і наявність правового підґрунтя для впровадження ефективних заходів профілактики ВІЛ/СНІДу безпосередньо на робочих місцях певних категорій медичних працівників.
Список літератури – в редакції
