Протипухлинна глікопептидна вакцина: від експерименту до клініки

В.С. Мосієнко, д.м.н., професор, академік Міжнародної академії біоенерготехнологій, провідний науковий співробітник, Ю.В. Яніш, к.б.н., ст. наук. співробітник, В.В. Козак, к.б.н., ст. наук. співробітник, О.В. Карнаушенко, провідний інженер, О.В. Мазур, провідний інженер, В.О. Міліневська, провідний інженер, А.В. Вербиненко, провідний інженер, В.О. Шляховенко, д.м.н., професор, зав. відділом ензимології пухлин Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології імені Р.Є. Кавецького НАН України

Mosienko_9_28.jpg Незважаючи на значні успіхи, досягнуті в галузі медицини, біології та генетики, значних змін у лікуванні пухлинних хвороб не відбулося [1-3].
Спроби знищити ракові клітини за допомогою протипухлинних цитотоксичних препаратів не завжди є вдалими. Майже усі протипухлинні препарати, які використовують у сучасних онкологічних клініках, характеризуються недостатньою специфічністю та високою токсичністю. Через дефектність нутрітивного капілярного кровотоку в злоякісних новоутвореннях, зашлакованість мезенхіми пухлин та інших тканин, зниження проникності мембран ракових клітин, а також через їхню високу первинну та вторинну стійкість, зокрема перехресну, що виникає вже після 1-6 курсів хіміо- чи променевої терапії, досягнути ефективного лікування, особливо солідних новоутворень, не вдається.
Протипухлинні цитостатики, діючи як позитивні селекційні чинники, спричинюють зниження адаптивно-компенсаторних механізмів хворого організму, загострення супутніх захворювань, що прискорює його загибель від генералізації пухлинної хвороби. Жорстка протипухлинна цитотоксична терапія не має нічого спільного із законами саморегуляції живого організму, на якій ґрунтується все його життя у взаємозв’язках із зовнішнім середовищем.
У більшості випадків пухлинної хвороби виявляють порушення показників імунного статусу. Особливого пригнічення зазнають імунні показники під час хіміо- та променевої терапії злоякісних пухлин [4-6].
Саме зміни імунологічного статусу хворих онкологічного профілю зумовили поглиблене вивчення нових імуномодуляторів і вакцин, здатних модулювати або нормалізувати неспецифічні захисні механізми хворого організму, підвищити активність клітинної та гуморальної ланок імунітету, а також цитокінів і зрештою значно покращити ефективність комбінованого протипухлинного лікування [2, 7].
Нині спостерігають підвищений інтерес до імунізації вакцинами, виготовленими із компонентів власних пухлинних клітин, дендритних клітин чи клітин деяких інших органів: з мембранних антигенів ракових клітин, гангліозидів, імуногенних вуглеводовмісних пептидів, муцинів, рекомбінантних білків, моноклональних антитіл тощо [2, 8-14].
Оскільки в разі злоякісної трансформації нормальних клітин зміни можуть відбуватись як на епігеномному, так і геномному рівні, то спектр антигенів у клітинах, навіть однієї і тієї самої пухлини, може відрізнятися і бути індивідуальним у кожного хворого. Саме генетична й епігенетична індивідуальність змін у пухлині є найважливішою проблемою з терапевтичної точки зору [15].
У пухлинах різного походження та ступеня диференціювання клітин можуть експресуватися пухлинні та пухлинасоційовані антигени – немутовані або мутовані, реверсні, рекомбінантні та дивергентні антигени, через що, залежно від антигенності пухлинних клітин, і ефективність протипухлинних вакцин буває різною [16, 18].
Потрібно зазначити, що дотепер у світі нема однозначних критеріїв конструювання ефективних протипухлинних вакцин, принципів специфічної активної імунізації вакцинами як засобу лікування пухлинної хвороби, не визначено дози, режими та способи введення вакцин, чітко не сформульовано показання до вакцинотерапії та термінів її застосування під час комбінованого лікування пухлинної хвороби [19, 22, 23]. Нині активно розробляють вакцини на основі глікопептидів, отриманих із мембран злоякісних клітин. Під час дослідження їх в експериментальних і клінічних умовах було встановлено, що вони підвищують імунну відповідь і протипухлинний ефект [24-26].
Для збільшення антигенності ракових клітин багато дослідників пропонує модифікувати самі злоякісні клітини різними методами: низькими чи високими температурами, застосуванням ад’ювантів бактеріального, хімічного чи вірусного походження, наприклад БЦЖ, Bacillus subtilis, колонієстимулювальними факторами, бластомунілом, СрG-збагаченою ДНК та ін. [11, 21, 27-30].

Незважаючи на значні труднощі в конструюванні протипухлинних вакцин та імуномодуляторів, відсутність законодавчої бази, наприклад в Україні, щодо застосування вакцин у клінічних умовах, біотерапія може стати четвертим напрямком у лікуванні пухлинної хвороби в ранніх стадіях, у після­операційний період після видалення певних солідних форм новоутворень, як профілактичний засіб проти виникнення рецидивів і метастазів.


Метою роботи було порівняльне вивчення глікопептидної протипухлинної вакцини (ГПВ), автологічної та алогенної, відпрацювання оптимальних доз, режимів і способів застосування, а також визначення ефективності ГПВ на перещеплених асцитних і солідних пухлинах в експерименті.

Матеріали та методи дослідження
Експерименти проводили на 488 нелінійних з масою тіла від 17 до 23 г мишах обох статей і лінійних С57Bl/6, F1 і DBA розведення Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології імені Р.Є. Кавецького НАНУ, яким після двотижневого карантину перещеплювали за загальноприйнятими стандартними методиками лімфолейкоз L1210, асцитну та солідну форми карциноми Ерліха та саркому 180.
Перещеплення пухлин здійснювали суспензією злоякісних клітин, залежно від мети дослідження та штаму пухлини, підшкірно, внутрішньом’язово чи в черевну порожнину життєздатними злоякісними клітинами від 5 тис. до 1 млн клітин на тварину.
Глікопептидну протипухлинну автовакцину виготовляли методом контрольованого ферментативного гідролізу автологічних ракових клітин з подальшими фракціонуванням та очищенням (патент України № 57608 від 16.06.2003 р.). При цьому видаляли фрагменти нуклеїнових кислот, нуклеотиди, амінокислоти та інші низькомолекулярні речовини, проводили хроматографічне розділення з подальшим концентруванням фракції пептидів з молекулярною масою 50 кДа, з яких потім ізолювали компоненти, що містили вуглеводні залишки. Відомо, що білки та поліпептиди, що мають вуглеводні залишки, є структурами з вираженими антигенними властивостями [9]. Глікопептиди отримували в стерильних умовах. Така вакцина добре стандартизується за клітинним еквівалентом і розчиняється у воді та фізіологічному розчині.
ГПВ вводили тваринам в об’ємі 0,1 мл до (в профілактичному режимі) або в різні строки після перещеплення пухлини (в терапевтичному режимі) завдяки підшкірним 1-5-разовим ін’єкціям на курс лікування. На підставі попередніх досліджень було обрано одноразову дозу, еквівалентну 10-100 тис. ракових клітин, з яких виготовляли вакцину, що за вмістом білка становить відповідно від 35 мкг до 1 мг на одну тварину.
Вітчизняний імуномодулятор бластомуніл вводили підшкірно в дозі 0,001 мг/кг за добу до застосування ГПВ.
Пірогенал вводили внутрішньом’язово в гомілку за наростаючою дозою від 5 до 30 мкг в об’ємі 0,1 мл 6 разів через 2 доби на 3-тю. Ректальну температуру мишей визначали за допомогою медичного електротермометра ТПЄМ-1 вітчизняного виробництва через 1 та через 24 год після одно- та трьохразового введення ГПВ і пірогеналу.
Сульфат цинку вводили мишам 3 рази підшкірно одночасно з ГПВ у дозі 80 мкг на тварину, починаючи з 1-ї доби після перещеплення.
Протипухлинну дію ГПВ оцінювали за термінами появи перещеплених пухлин у мишей, за швидкістю їхнього росту, кількістю тварин, у яких пухлина не перещепилась. Протипухлинний ефект оцінювали за відсотком гальмування росту пухлин у дослідних тварин порівняно з контрольними: за масою первинної пухлини, кількістю та об’ємом метастазів у легенях, а також за збільшенням середньої тривалості життя (СТЖ) піддослідних тварин порівняно із СТЖ контрольних мишей. Основні результати досліджень аналізували з використанням t-критерію Стьюдента.

Результати дослідження та їх обговорення
Для визначення протипухлинного ефекту ГПВ мишам лінії F1 в черевну порожнину перещеплювали асцитний лімфолейкоз L1210, 100 тис. клітин в 0,2 мл фізіологічного розчину. Вплив автологічної та алогенної (із ракових клітин Ерліха) ГПВ вивчали в дозах, еквівалентних 10 та 100 тис. злоякісних клітин, які вводили в терапевтичному та профілактичному режимах. Як ад’ювант застосовували імуномодулятор бластомуніл, розроблений нами раніше (препарат зареєстровано ДФЦ МОЗ України № ИА 0610/01/01 від 20.02.2004 р., перереєстровано 11.03.2009 р.), у дозі 0,001 мг/кг. Препарат уводили триразово підшкірно за 1 добу до застосування ГПВ у профілактичному режимі.
Мишей лінії F1 розподіляли на 11 груп по 10 тварин у кожній. Різні дози ГПВ вводили профілактично триразово, окремо та з бластомунілом, протягом 3 тиж до перещеплення і в терапевтичному режимі триразово після перещеплення мишам лімфолейкозу L1210. Аналогічно 4 серію дослідів проводили з алогенною вакциною, виготовленою із клітин карциноми Ерліха.
Ефективність ГПВ окремо та з бластомунілом визначали за параметрами росту лімфолейкозних клітин за збільшенням маси тіла тварин і тривалості їхнього життя.
У результаті проведених дослідів було встановлено, що темп росту асцитної пухлини протягом перших 2 тиж був найнижчим у групах тварин, які отримували автологічну вакцину в дозі, еквівалентній 10 та 100 тис. лімфолейкозних клітин L1210, в терапевтичному режимі з бластомунілом. Зазначений показник становив відповідно в середньому за тиждень 0,1±0,05 і 0,2±0,08 г. У контрольній групі за цей період маса тіла тварин збільшувалася в середньому на 2,1±1,0 г (р<0,05).
За профілактичного режиму (лікування ГПВ з бластомунілом) приріст маси тіла мишей становив у середньому відповідно 1,2±0,8 і 1,6±1,1 г. Через 2 тиж маса тіла тварин цих груп збільшилася в середньому на 4,4±1,9 і 5,2±2,6 г. У групі мишей, які отримували ГПВ і бластомуніл у профілактичному режимі, ці показники становили відповідно 5,4±3,1 і 6,3±3,9 г. У тварин контрольної групи темп приросту маси тіла за рахунок асцитних лімфолейкозних клітин збільшувався в середньому на 7,2±4,1 г. Наприкінці експерименту темп росту пухлин у дослідних тварин вирівнювався з таким у мишей контрольної групи.
У мишей, які отримували лише автологічну ГПВ у дозі, еквівалентній 100 тис. клітин, у профілактичному і терапевтичному режимах, темп росту лімфолейкозних клітин був більший, ніж у мишей, яким вводили вакцину з бластомунілом, і на 15-25% меншим від таких показників у тварин контрольної групи.
У подальшій серії дослідів на тваринах з лімфолейкозом L1210, яким вводили алогенну ГПВ, виготовлену з клітин асцитної карциноми Ерліха, як саму, так і з бластомунілом, у таких самих як у попередньому досліді дозах, схемах і режимах введення, вакцинація мало впливала на темп росту лейкозних клітин L1210 порівняно з контролем (р>0,05). ГПВ, виготовлена з ракових клітин Ерліха, на тлі введення бластомунілу не справляла на асцитний лімфолейкоз ні гальмівної, ні потенціювальної, ані сумарної дії. Не вплинуло на темп росту клітин і триразове введення самої алогенної ГПВ у профілактичному та терапевтичному режимах.
Щодо тривалості життя, то найдовше жили миші, які отримували автологічну вакцину в дозі, еквівалентній 10 та 100 тис. лейкозних клітин, разом з бластомунілом. СТЖ у цих групах мишей становила відповідно 28,7±2,3 та 27,7±1,8 доби порівняно з тваринами контрольної групи, тривалість життя яких була 23,6±2,9 доби. Сама автологічна вакцина подовжувала життя тварин відповідно до 25,6±2,4 та 24,7±2,1 доби.
Найменшу тривалість життя зафіксовано у мишей, які отримували в профілактичному режимі алогенну вакцину, виготовлену із ракових клітин Ерліха, в дозі, еквівалентній 10 та 100 тис. клітин. Вона становила відповідно 15,8±3,8 і 18,1±2,9 доби.
У мишей, які отримали алогенну вакцину з бластомунілом у терапевтичному режимі, тривалість життя виявилася на 7-12% більшою, ніж у тварин контрольної групи. Тобто можна зробити висновок, що лікування лімфолейкемії L1210 уведенням ГПВ у поєднанні з бластомунілом сприяло вірогідній затримці пухлинного росту протягом перших 2 тиж порівняно з мишами контрольної групи (р<0,05). У разі застосування однієї алогенної вакцини або в поєднанні з бластомунілом такої вираженої затримки росту лімфолейкозу L1210 не спостерігали, а за профілактичного режиму лікування зумовлювало навіть зменшення СТЖ мишей.
Під час подальшого спостереження за темпом росту лімфолейкозу L1210 було встановлено його вирівнювання в усіх групах. Це свідчить про те, що вакцинацію потрібно комбінувати з різними засобами лікування, які можуть посилити її протипухлинну дію.
Проведені досліди показали, що автологічна та алогенна глікопептидна вакцини, незалежно від дози, режиму введення та використання ад’юванта, по-різному діють на перебіг лімфолейкозу L1210.
Оскільки, згідно з даними літератури, пухлини зі сполучної тканини краще піддаються лікуванню засобами біологічного походження, ніж штами лімфолейкемії, було проведено досліди на саркомі 180, у яких вивчали ефективність різних доз, способів і режимів уведення ГПВ, а також її комбінації з різними ад’ювантами.
Для дослідження було відібрано 60 нелінійних мишей-самців з масою тіла 18-20 г, яким 25% суспензією було перещеплено саркому 180 в об’ємі 0,2 мл фізіологічного розчину підшкірно в правий бік спини. Після цього тварин розподілили на 6 груп по 10 мишей у кожній. ГПВ вводили мишам у дозі, еквівалентній 10 та 100 тис. клітин саркоми 180, в об’ємі 0,1 мл підшкірно в протилежний бік від місця перещеплення саркоми 3-разово 1 раз на тиждень у терапевтичному режимі, починаючи з наступної доби після перещеплення. Також вводили алогенну вакцину, виготовлену з карциноми легені Льюїс, у таких самих дозах і режимах, що й автологічну вакцину:
• тваринам 1-ї групи вводили автологічну ГПВ в дозі, еквівалентній 10 тис. клітин саркоми 180, 1 раз на тиждень протягом 3 тиж, починаючи з наступного дня після перещеплення пухлини;
• 2-ї групи – автологічну ГПВ у дозі, еквівалентній 100 тис. клітин, за такою самою схемою;
• мишам 3-ї групи – алогенну вакцину в дозі, еквівалентній 100 тис. клітин карциноми легені Льюїс, за такою самою схемою;
• 4-ї групи – уводили разом автологічну ГПВ і алогенну вакцину із клітин карциноми легені Льюїс у дозах, еквівалентних 100 тис., за такою самою схемою;
• 5-ї групи – автологічну вакцину в дозі, еквівалентній 100 тис. клітин, а також 80 мг цинку сульфату, який вводили триразово внутрішньом’язово в об’ємі 0,2 мл фізіологічного розчину одночасно з вакциною. Цинк (Zn2+), за даними [31], є важливим структурно-регуляторним мікроелементом для поділу та диференціювання клітин, промотором протипухлинного імунітету, інгібітором апоптозу клітин, індуктором синтезу металотіонеїнів, а також стимулятором сироваткового тимусного фактора, що забезпечує імуногенез й антиген-незалежне диференціювання Т-лімфоцитів;
• 6-ї (контрольної) – фізіологічний розчин.
Результати лікування оцінювали один раз на 5 діб за динамікою зміни об’єму пухлини та тривалості життя тварин.
Найбільшу СТЖ зафіксовано у мишей 2-ї та 5-ї груп – відповідно 46,8±8,2 та 44,2±6,4 доби, тоді як у контрольній групі вона становила 28,0±3,14 доби (р<0,05; див. рисунок). У групі мишей, які отримували одну алогенну вакцину, тривалість життя становила 40,6±11,9 доби.
Потрібно зазначити, що в 2-й групі у 2 із 10 мишей наприкінці експерименту пухлини розсмокталися, і протягом 2-місячного спостереження їхнього рецидивування не спостерігали. І це за 100% перещеплюваності саркоми 180 у тварин контрольної групи.
Найменшу СТЖ зареєстровано у мишей 4-ї групи – 23,1±2,9 доби. Виявилося, що глікопептиди епітеліального походження не підсилюють протипухлинну дію автологічної вакцини, виготовленої із клітин саркоми 180, а, навпаки, у застосованих дозах мають тенденцію до стимуляції росту перещепленої саркоми.
Динаміка величини об’єму пухлин у мишей різних груп збігалася з їхньою виживаністю. У тварин 2-ї та 5-ї груп темп росту пухлин був уповільнений порівняно з контрольною групою.

Варто зазначити, що саркома 180 є чутливішою до дії біологічних засобів, зокрема ГПВ. Найефективнішою в лікуванні мишей із саркомою 180 виявилася глікопептидна автологічна вакцина в дозі, еквівалентній 100 тис. клітин, і в комбінації із цинку сульфатом. За обох режимів лікування СТЖ подовжувалася на 57 і 67% відповідно.


Отже, одночасне введення з автологічною вакциною цинку сприяло статистично значущому подовженню тривалості життя (р<0,05).

Проводячи лікування ГПВ, ми зазначили, що алогенна вакцина за підшкірного введення не спричинювала температурних реакцій організму взагалі, навіть на місцевому рівні. А, як відомо, майже всі запальні процеси й інфекційні захворювання перебігають на тлі підвищеної температури тіла, за якої в кілька разів посилюється активність обмінних, енергетичних, ферментних і імунологічних механізмів, з’являються «термошокові» білки, підвищуються неспецифічні та специфічні захисні реакції організму до того чи іншого збудника, і хворий організм або переборює інфекцію і видужує, або, за відсутності такої реакції, гине.
Анергія, відсутність проявів захисних реакцій, які супроводжують пухлинну хворобу, зберігаються і під час лікування глікопептидною автологічною чи алогенною вакциною в різних дозах. Лише у 3% хворих зі злоякісними пухлинами в разі застосування ГПВ у комбінованому лікуванні було відзначено короткочасне незначне загальне підвищення температури тіла та появу незначних місцевих реакцій, частіше після повторних внутрішньошкірних уведень вакцини, які минали протягом 1-ї доби самостійно, без медикаментозного втручання.
Для підвищення антигенності ГПВ за рахунок «термошокових» білків було проведено кілька серій експериментів, у яких створювали умови для підвищення температури тіла піддослідних тварин з метою виготовлення ефективнішої вакцини.

Деякі автори за допомогою хроматографічного методу встановили, що з підвищенням температури тіла в сироватці крові змінюється співвідношення білкових фракцій.


На 20 нелінійних мишах проведено досліди із застосуванням пірогеналу, який вводили внутрішньом’язово в дозах від 5 до 40 мкг на тварину. При цьому не було зафіксовано підвищення ректальної температури, а в 30% випадків спостерігали навіть її зниження. Оскільки в проведеному досліді підвищення ректальної температури у мишей після введення різних доз пірогеналу виявлено не було, в подальших серіях дослідів застосовували вакцину, виготовлену з видаленої пухлини, яку інкубували in vitro в гіпертермічних умовах. На 14-17-ту добу після перещеплення саркому 180 видаляли й одразу ж забезпечували їй герметичні стерильні умови й інкубували у водяному термостаті за температури 42,5-43 °С протягом 1 год. Після цього з такої пухлини за розробленою методикою готували автологічну ГПВ.
Було проведено дослідження ефективності ГПВ, виготовленої в гіпертермічних умовах, на тлі застосування пірогеналу. 50 нелінійним мишам-самцям з масою тіла 19-22 г було перещеплено саркому 180 25% суспензією клітин підшкірно в правий бік спини в об’ємі 0,2 мл, після чого тварин розподілили на п’ять груп:
• 1-ша група – контрольна;
• 2-га – миші, яким на наступну добу після перещеплення вводили ГПВ у дозі, еквівалентній 100 тис. клітин саркоми 180, 3-разово підшкірно в лівий бік один раз на тиждень;
• 3-тя група – миші, яким вводили ГПВ, виготовлену в гіпертермічних умовах, в таких самих дозі і режимах;
• 4-та група – тварини, яким внутрішньом’язово 8-разово вводили пірогенал по 5 мкг в 0,1 мл через 2 доби з поступовим збільшенням дози на 5 мкг після кожного введення, починаючи з 1-ї доби після перещеплення;
• 5-та група – миші, яким вводили ГПВ, виготовлену в умовах підвищеної температури, і пірогенал у таких самих дозі та режимах, що і тваринам 2-ї і 4-ї груп.
Було встановлено, що СТЖ мишей 3-ї і 4-ї груп була найбільшою і становила відповідно 27,5±3,4 і 27,7±4,7 доби. Виживаність у 2-й і 5-й групах мишей становила відповідно 25,8±4,5 і 24,3±3,9 доби, в контрольній – 22,2±3,6 доби. Темп росту саркоми 180, який оцінювали за об’ємом пухлини, мало відрізнявся як між досліджуваними групами, так і від контрольних значень.

Таким чином, значної різниці щодо тривалості життя мишей різних груп виявлено не було, але спостерігали тенденцію до збільшення виживаності тварин, яким уводили ГПВ, виготовлену в умовах підвищеної температури, та застосовували один лише пірогенал у наростаючих дозах. Одержані дані дають змогу припустити, що використання «термошокових» білків під час конструювання вакцин має певні перспективи. Однак для цього потрібно з’ясувати, яким чином краще активувати «термошокові» білки і на тлі якої температури вони будуть ефективно діяти в організмі, враженому пухлинною хворобою. Відомо, що гіпертермія злоякісних новоутворень і організму в цілому, застосована в онкологічній практиці, не виправдала сподівань, які на неї покладали.

Висновки
1. Саму ГПВ, отриману оригінальним методом, можна легко дозувати за кількістю використаних для її виготовлення злоякісних клітин, а також достатньо довго зберігати в побутовому холодильнику без втрати її біологічної активності.
2. Проведені експериментальні дослідження з ГПВ виявили незначну протипухлинну активність на асцитному лімфолейкозному штамі L1210 та саркомі 180.
3. ГПВ у дозі, еквівалентній 100 тис. злоякісних клітин, виявилась ефективнішою, ніж у дозі, еквівалентній 10 тис. злоякісних клітин. Автологічна глікопептидна вакцина мала вищі протипухлинні властивості, порівняно з алогенними вакцинами. Сумісне застосування авто- й алогенної ГПВ дещо зменшувало протипухлинний ефект на асцитному лімфолейкозі L1210 та саркомі 180.
4. Модифікація антигенів у злоякісних клітинах в гіпертермічних умовах зумовлює тенденцію до підвищення протипухлинної імунної відповіді щодо перещепленої саркоми 180.
Таким чином, для успішного застосування протипухлинних вакцин та підвищення їхньої ефективності потрібно враховувати механізми їхньої дії з точки зору патофізіологічних та імунологічних аспектів, застосовувати адекватні імуномодулятори й ад’юванти з метою покращання результатів комбінованого лікування пухлинної хвороби.

Література
1. Мосиенко В.С. Возможности, недостатки и перспективы лекарственной терапии опухолевой болезни // Укр. хим. ж. – 2001. – С. 10-14.
2. Биологические методы лечения онкологических заболеваний / Под ред. Де Вита Т. и соавт. – М.: Медицина, 2002. – 918 с.
3. Doll R. Progress againts cancer: are we winning the war? // Acta oncol. – 1989. – Vol. 28 (5). – P. 611-621.
4. Петров Р.В. Иммунология. – М.: Медицина, 1987. – 415 с.
5. Бережная Н.М., Чехун В.Ф. Иммунология злокачественного роста. – К.: Наук. думка, 2005. – 786 с.
6. Мосієнко В.С., Болоховский С.А. Півнюк В.М., Болоховский В.В. Ефективність вітчизняного імуномодулятора Бластомунілу в комплексному лікуванні пухлинної хвороби та інших захворювань // Клінічна імунологія. Алергологія. Інфектологія. – С. 91-94.
7. Передерий В.Г. и соавт. Иммунный статус, принципы его оценки и коррекции иммунных нарушений. – К.: Здоров’я, 1995. – 211 с.
8. Затула Д.Г. Микроорганизмы, рак и противоопухолевый иммунитет. – К.: Наук. думка, 1985. – 248 с.
9. Шляховенко В.А. Современные подходы к созданию противоопухолевых вакцин // Exp. oncol. – 2000. – № 22 (3). – P. 99-109.
10. Шляховенко В.О., Мосієнко В.С., Козак В.В. і соавт. Протипухлинна аутовакцина на основі глікопептидів пухлинних клітин // Онкологія. – 2004. – № 6 (3). – С. 180-184.
11. Потебня Г.П. Розробка та підвищення ефективності протипухлинних аутовакцин, виготовлених на основі продуктів синтезу B. subtilis. – Автореф. дис. … д-ра мед. наук. – К., 2003. – 39 с.
12. Балдуева И.А. Противоопухолевые вакцины // Практическая онкология. – 2003. – № 3 (4). – С. 157-166.
13. Dalgleish A.G. Immunotherapy and development of cancer vaccines // Exp. Rev. Vaccines. – 2006. – Vol. 5 (1). – P. 1-4.
14. Lollini P.L. et al. Vaccines for tumour prevention // Nat. Rev. Cancer. – 2006. – Vol. 6 (3). – P. 204-206.
15. Киселев Ф.Л. Генетические и эпигенетические факторы прогрессии опухоли шейки матки // Вестн. РАМН. – 2007. – № 11. – С. 25-32.
16. Ribas A. et al. Current development in cancer vaccines and cellular immunotherapy // J. Clin. Oncol. – 2003. – Vol. 21. – P. 2415-2432.
17. Strikastava P.K. Therapeutic cancer vaccines // Cur Opin Immunol. – 2006. – Vol. 18 (2). – P. 201-205.
18. Parmiani G., Pilla L., Castelli C. Vaccination of patients with solid tumors // Ann. Oncol. – 2003. – Vol. 418. – P. 817-824.
19. Мосиенко В.С., Шляховенко В.А. Использование вакцин для лечения опухолевой болезни // Клиническая иммунология. Аллергология. Инфектология. – 2006. – № 1 (2). – С. 80-84.
20. Chen C.H., Wu T.C. Experimental vaccine strategies for cancer immunotherapy // J. Biomed. Sci. – 1998. – Vol. 5. – P. 231-232.
21. Hanna M.G. et al. Active specifie immunotherapy of human colorectal carcinoma with an autologous tumor cell/bacillus calmette-guering vaccine // Ann. N.Y. Acad. Sci. – 1993. – Vol. 690. – P. 135-146.
22. Hockertz S. Present and future of cancer vaccines // Toxicology. – 2005. – Vol. 214. – P. 151-161.
23. Потебня Г.П. и соавт. Противоопухолевые вакцины: перспективы применения в клинической онкологии // Онкология. – 2004. – № 6 (3). – С. 167-174.
24. Parmiani G. et al. Cancer immunotherapy with peptide-based vaccines: what have we achived? Where are we going? // J. Nat. Cancer Inst. – 2002. – Vol. 94. – P. 805-818.
25. Butteau C. et al. Challenges in the development of effective peptide vaccines for cancer // Mayo Clin. Proc. – 2002. – Vol. 77. – P. 339-349.
26. Шляховенко В.О., Мосієнко В.С. та ін. Підходи до використання глікопептидної аутовакцини в експерименті та клініці // Матеріали ХІ з’їзду онкологів України (29 травня–2 червня 2006 р., м. Судак). – С. 40.
27. Olishevsky S. et al. Response of olifferent organs of immune system of mice upon administration bacterial CpG DNA // Exp. Oncol. – 2005. – Vol. 24 (4). – P. 290-297.
28. Акпорайне Э. и соавт. В кн.: Биологические методы лечения онкологических заболеваний / Под ред. Де Вита Т. и соавт. – М.: Медицина, 2002. – С. 652-666.
29. Klinman D.M. et al. Use of CpG Oligodeoxynecleotides as immune adjuvants // Immunol. Rev. – 2004. – Vol. 199. – P. 201-216.
30. Моисеенко В.М. Возможности вакцинотерапии меланомы кожи // Рос. онкол. ж. – 2005. – № 2. – С. 52-56.
31. Барышников Ю.А. Взаимоотношения опухоли и иммунной системы организма // Практич. онкология. – 2003. – № 4 (3). – С. 127-130.
32. Кудрин А.Г., Громова О.А. Микроэлементы в иммунологии и онкологии. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2007. – 544 с.

Поділитися з друзями:

Книги

збірка - Гиперчувствительность к лекарственным препаратам. Руководство для врачей
збірка - Спадкові захворювання шкіри
збірка - Герпесвірусні нейроінфекції  людини
збірка - Атлас: герпесвірусні нейроінфекцїї
збірка - Дитяча дерматовенерологія
збірка - Иммунодефицитные болезни человека
збірка - Хвороби шкіри жінок у віковому аспекті
збірка - Клиника, диагностика и лечение герпетических инфекций человека: руководство для врачей
збірка - Клиническая иммунология и аллергология