Розділи: Огляд |

Сучасні аспекти молекулярних основ первинних імунодефіцитів

І.П. Кайдашев, д.м.н., професор,директор Науково-дослідного інституту генетичнихі імунологічних основ розвитку патології і фармакогенетики,завідувач кафедри внутрішніх хвороб з доглядом за хворими Української медичної стоматологічної академії,віце-президент Українського товариства спеціалістів з імунології, алергології та імунореабілітаціїТ.В. Мамонтова,Науково-дослідний інститут генетичних та імунологічних основрозвитку патології і фармакогенетики

2_5_2009.jpg
    Початок активним і систематизованим дослідженням проблеми порушень імунної системи поклало перше повідомлення Брутона про синдром агамаглобулінемії в другій половині ХХ ст. У подальшому з’явилася велика кількість публікацій про первинні імунодефіцитні синдроми з описанням чітких клінічних симптомів, однак лише останнім часом належну увагу вчених привернули молекулярні основи більшості первинних імунодефіцитів (ПІД).
    Відповідно до сучасних уявлень, первинні імунодефіцити – це порушення, пов’язані з генетичними дефектами розвитку імунної системи, що рано чи пізно призводять до виникнення тих чи інших клінічних проявів [1, 2]. Порушення в роботі певної ланки імунної відповіді спричинює формування високої чутливості до інфекцій, а також автоімунні захворювання і новоутворення. Останнім часом робочою групою ВОЗ ідентифіковано понад 120 ПІД, більшість з яких є рідкісними й асоційованими переважно зі спадковими генетичними дефектами [3].
    Нині в Україні особливої актуальності набувають дослідження генетичних основ ПІД, оскільки через виявлення молекулярних дефектів, які становлять основу багатьох імунодефіцитів, а також суттєву варіабельність клінічної картини, тяжкість перебігу, можливість пізньої їх маніфестації, зокрема у дорослих, стає очевидним, що ПІД – не таке вже й рідкісне явище. Частота ПІД коливається від 1 випадку на 25 тис. до 1 випадку на 50 тис. населення, хоча такі варіанти спадкових імунних дефектів, як селективний дефіцит IgA, спостерігають у кожної п'яти- або семисотої людини. За даними низки авторів, у 50-75% осіб від загальної кількості хворих на імунодефіцити відзначають дефіцит В-системи лімфоцитів і гуморальної ланки імунітету, у 20% – комбінований дефіцит клітинного та гуморального імунітету, у 10% – виключно дефіцит клітинної ланки імунітету, у 18% – недостатність фагоцитозу і у 2% пацієнтів – недостатність системи комплементу.
    У США одна людина з 500 народжується з генетичним дефектом певної ланки імунної системи. В Україні сьогодні чітких епідеміологічних даних щодо поширеності ПІД немає.
    В.Є. Казмірчук встановила, що після консультативного огляду 7 500 дітей і збирання імунологічного анамнезу патологію з проявами порушень імунної системи виявлено в 1 625 дітей, тобто в 21,67% від загальної кількості обстежених [4]. Здебільшого ПІД проявляються або відразу після народження, або протягом першого року життя дитини. Проте в деяких випадках перші прояви імунодефіциту виникають у підлітковому віці або у дорослих. Хворі з важкими ПІД помирають зазвичай у дитячому віці. Можливість проведення молекулярно-генетичного аналізу в країнах з високим рівнем розвитку економіки стає вирішальною під час встановлення та підтвердження діагнозу ПІД і дає змогу своєчасно запобігти розвитку тяжких форм цієї патології. Про ефективність лікування ПІД свідчать підвищення показників виживаності багатьох дітей і покращання якості їх життя в дорослому віці.
    Особливої уваги потребує визначення показників імунної системи під час лабораторного обстеження, яке має бути проведено для ідентифікації конкретного порушення певної ланки імунітету та підтвердження клінічного діагнозу ПІД. Початкове лабораторне обстеження має включати мінімальний набір тестів, які можуть бути виконані в будь-якій клініко-діагностичній лабораторії. Подальший поглиблений аналіз може бути проведено лише висококваліфікованими спеціалістами в спеціалізованих лабораторіях з клінічної імунології, які мають належне сучасне обладнання. Такий скринінг має включати визначення кількості лімфоцитів та визначення концентрації імуно­глобулінів класів G, M та A в сироватці крові. Лабораторії повинні видавати результати визначення кількості лімфоцитів і концентрації імуноглобулінів порівняно з відповідними показниками норми у всіх вікових групах.
    Іншими необхідними методами обстеження є:
• визначення кількості популяцій мононуклеарних клітин периферійної крові методом проточної цитометрії: Т-клітини (CD3, CD4, CD8, TKP-α, -β, -γ, -δ); В-клітини (CD19, CD20, CD21, Ig); НК‑клітини (CD16/56); моноцити (CD15); активаційні маркери (HLA-DR, CD25 і CD80 для В-клітин, CD154 для Т-клітин);
• оцінка функціональної активності Т-клітин: проведення шкірних тестів (з туберкуліном, антигенами Candida, трихофітином, гістоплазміном, стрептокіназою/стрептодорназою та вірусом паротиту); визначення проліферативної відповіді на мітогени (анти-CD3 антитіла, фітогемаглютинін, конканавалін А) та алогенні клітини (відповідь на змішану культуру лімфоцитів); виявлення продукції цитокінів;
• оцінка функціональної активності В-клітин (натуральні або індуковані антитіла після активної імунізації проти дифтерії, правцю, коклюшу та поліомієліту (убита вакцина), або карбогідрат­антигени; кількісне визначення підкласів IgG);
• визначення вмісту комплементу, функції фагоцитів: тест з барвником тетразолієм нітросинім або тест стимуляції продукції супероксидного аніон-радикалу, визначення хемотаксису та бактерицидної активності.
    Аналіз молекулярно-генетичних механізмів, які лежать в основі цих дефектів, дає змогу виявити принципово нові механізми функціонування імунної системи та розробити нові підходи до імунодіагностики й імунотерапії захворювань, пов’язаних з порушенням функції зазначеної системи.
    Успіхи в молекулярній біології та генетиці дали змогу ідентифікувати та схарактеризувати за допомогою молекулярних методів понад 25 генів, відповідальних за розвиток імунологічних захворювань. Встановлено, що мутації різних генів визначають розвиток, клінічні прояви та тяжкість перебігу ПІД.
    У першій частині пропонованого циклу публікацій ми зосередили увагу на молекулярно-генетичних основах ПІД з акцентуванням на молекулярній патофізіології зазначених захворювань.
Нижче ми розглянемо деякі ПІД, які відносять до виділених категорій, з акцентуванням уваги на генах, відповідальних за специфічні дефекти.

Імунодефіцит В-клітин з переважанням порушень продукування антитіл

Агаммаглобулінемія, зчеплена з Х-хромосомою (агаммаглобулінемія Брутона). Цей тип агаммаглобулінемії є типовим прикладом імунодефіциту з порушенням продукування антитіл, яке виникає внаслідок блокування дозрівання     В-клітин. При цій патології спо­стерігають знижену концентрацію IgG, IgM та IgA у сироватці крові. Рівень В-клітин у периферійній крові також істотно знижений: менше 1% циркулюючих клітин (у здорових осіб – 11-16%). У периферійній крові, лімфовузлах і кістковому мозку таких хворих не виявляють В-лімфоцити, які мають імуноглобулінові рецептори, та плазматичні клітини, хоча кількість Т-клітин є нормальною або навіть підвищеною. Клінічні ознаки зазначеної патології можуть значно відрізнятися навіть у межах однієї родини. Перші клінічні проя­ви захворювання виявляють переважно у хлопчиків віком від 4 до 12 міс життя, коли з циркуляції зникають імуноглобуліни, що їх дитина отримала від матері. Описано поодинокі випадки прояву хвороби в дорослому віці.
    Пацієнти з агаммаглобулінемією Брутона уразливі до багатьох вірусних інфекцій. Найпоширенішим клінічним проявом цього захворювання є часті інфекції дихальних шляхів. Хворі також можуть страждати на менінгіт, піодермію та сепсис. Збудниками зазначених інфекцій є піогенні бактерії, такі як стафілококи, пневмококи та стрептококи. Третина випадків захворювання супроводжується серонегативним олігоартритом.
    Агаммаглобулінемія Брутона була першим дослідженим на генетичному рівні ПІД. Вона зчеплена з Х-хромосомою та успадковується за рецесивним механізмом. Причиною захворювання є генетична мутація тирозинкінази Btk (Bruton’s tyrosine kinase), необхідної для дозрівання В-клітин. Цей фермент належить до родини цитоплазматичних кіназ, які містяться в усіх клітинах, що надходять з кісткового мозку, за винятком Т-лімфоцитів і плазматичних клітин. У лімфоцитах Btk є зокрема посередником проведення сигналу. Активація імуноглобуліновими й іншими мембранними рецепторами Btk призводить до стимуляції фосфоліпази Сγ та підвищення надходження кальцію. Хоча специфічних ушкоджень сигнальних механізмів, які спричинюють порушення розвитку В-лімфоцитів, не встановлено, вважають, що Btk відіграє важливу роль у підтриманні сигналів виживання. Припускають також, що саме мутація гена Btk зумовлює повну відсутність відповідного білка [5]. Метод проточної цитофлуориметрії дає змогу визначити експресію білка Btk, а молекулярні діагностичні тести – ідентифікувати стан гена-кандидата.
    Імунодефіцит із підвищенням концентрації IgM характеризується порушенням концентрації імуноглобулінів у сироватці крові, а саме: нормальним або підвищеним рівнем IgM та, навпаки, низькими рівнями IgG та IgA [6]. У 70% випадків зазначений імунодефіцит успадковується зчеплено з Х-хромосою, в решті – за автосомно-рецесивним типом. В анамнезі чоловіків, які успадкували цей дефект зчеплено з Х-хромосомою, відзначають рецидивні піогенні інфекції, зокрема вони є вразливими до дії Pneumocystis carinii. У таких пацієнтів часто розвиваються нейтропенія, автоімунна гемолітична анемія, тромбоцитопенічна пурпура. Серед захворювань печінки відзначають склерозуючий холангіт, вірусний гепатит і печінкову лімфому, частота яких зростає з віком пацієнта. Менше ніж 30% хворих доживають до 25 років. Основною причиною смерті вважають перенесену на початку життя пневмонію, спричинену P. carinii, захворювання печінки та розвиток новоутворень у дорослому віці.
    Захворювання зазвичай зумовлено мутацією розташованого в Хq26 хромосомі гена ліганду молекули CD40, відомої як CD154. CD40L (CD154) є членом родини фактора некрозу пухлини α (ФНП-α), що взаємодіє з відповідним рецептором CD40, який експресують В-лімфоцити. Взаємодія CD40L на Т-лімфоцитах і CD40 на В-лімфоцитах є важливою умовою для переключення продукування різних ізотипів імуно­глобулінів В-лімфоцитами. Дефект зазначеного гена перешкоджає нормальній взаємодії молекул CD40L і CD40 на поверхні В-лімфоцитів, що є необхідним для утворення В-клітин пам’яті та переключення класу імуноглобулінів (після контакту з антигеном виробляються лише специфічні антитіла класу М). В експериментальних дослідженнях на мишах, дефіцитних за геном CD40L (CD154), які також проявляють високу чутливість до P. carinii, було встановлено, що дефект експресії молекули CD40L перешкоджає CD40-опосередкованому підвищенню експресії CD80/CD86 на В-лімфоцитах та інших антигенпрезентувальних клітинах (АПК), спричинюючи недостатню імунну відповідь з боку Т-лімфоцитів.
    Виділяють ще одну форму імунодефіциту із підвищенням концентрації IgM, яка асоційована з ектодермальною дисплазією. Важливо, що в таких хворих експресія молекул CD40 і CD40L є нормальною, але при цьому спостерігають специфічну місенс-мутацію в місці припустимого розміщення цинку в домені гена NEMO (від англ. «nuclear factor kB (NF-kB) essential modulator»), відомого також як IKKγ. Мутація NEMO перешкоджає CD40L-опосередкованому розщепленню інгібітора NF-kB (ІkB-α), що спричинює виникнення дефекту в разі переключення класів імуноглобулінів та призводить до порушення синтезу цитокінів, таких як ІЛ-12 та ФНП-α. Синтез зазначених цитокінів регулює NF-kB після стимуляції CD40L на АПК.
    Незначна частина хворих успадковує імунодефіцит з підвищенням концентрації IgM за аутосомно-рецесивним типом (таку групу хворих називають гіпер-IgM). Було встановлено, що захворювання спричинює мутація гена AID (від англ. «activation-induced cytidine deaminase»), продукт якого вибірково експресується на В-клітинах зародкових центрів. Подібний дефект виявлено у переключенні класів імуноглобулінів, але є і відмінності, такі як гіперплазія зародкових центрів у лімфатичних вузлах і відсутність чутливості до опортуністичних інфекцій у хворих. У В-клітинах відзначають наявність кількох соматичних мутацій у варіабельній частині імуноглобулінового гена.
    Нещодавно виявлено іншу форму імунодефіциту з підвищенням концентрації IgM з аутосомно-рецесивним типом успадкування, для якої характерна гомозиготна мутація гена CD40, що спричинює порушення експресії CD40 на поверхні клітин. Клінічні й імунологічні особливості імунодефіциту за цією формою успадкування не відрізняються від зчепленої з Х-хромосомою форми.
    Звичайний варіабельний імунодефіцит (ЗВІД; від англ. «common variable immunodeficiency» – CVID) – найбільш гетерогенна група захворювань, які пов’язані з неадекватним утворенням імуноглобулінів. Зазначений імунодефіцит найпоширеніший серед представників обох статей населення Європейських країн. Таке ушкодження у всіх пацієнтів має загальну рису – гіпогаммаглобулінемію всіх класів антитіл, проте інколи лише IgG. Імунодефіцит успадковується за автосомно-рецесивним, автосомно-домінантним типами та зчеплено з Х-хромосомою. Розвивається ЗВІД зазвичай на другому або третьому десятиріччі життя.
    Клінічно ЗВІД проявляється дефіцитом антитіл і рецидивними інфекціями дихальної системи. У хворих зазвичай ідентифікують рецидиви herpes simplex та у 20% випадків – herpes zoster. Деякі пацієнти страждають на незвичайні ентеровірусні інфекції з хронічним менінгоенцефалітом і дерматоміозитом. Окрім того, у таких хворих спостерігають постійні напади діареї, спричинені Gardia lamblia, а також виявляють значну частоту асоціації з автоімунними захворюваннями, такими як ревматоїдний артрит, перніціозна анемія, тромбоцитопенія та нейтропенія. Також у деяких пацієнтів може визначатися синдром, який нагадує саркоїдоз. При цьому гранульоми спостерігають у легенях, печінці, селезінці та на кон’юнктиві. Такі хворі належать до групи ризику розвитку запальних захворювань кишківнику: хвороби Крона, захворювання очеревини та вузликової лімфоїдної гіперплазії. У кількох пацієнтів виявляли інфекції, спричинені умовно-патогенною флорою (P. carinii, мікобактеріями або грибами).
    Нині залишається невідомою першопричина розвитку ЗВІД, ймовірно тому, що зазначена патологія є гетерогенною. Згідно з результатами проведених досліджень, дефект гуморальної ланки імунітету у таких пацієнтів найімовірніше зумовлений недостатньою здатністю зовнішніх чинників in vivo активувати В-клітини до продукції антитіл, аніж порушенням дії внутрішніх чинників, спрямованої на термінальну диференціацію В-клітин у плазматичні клітини. Разом з тим, у циркулюючих В-клітинах подібно до клітин пуповинної крові встановлено соматичну гіпермутацію у варіабельній ділянці гена імуноглобуліну. Ці клітини не продукують IgA після зв’язування рецепторів імуноглобулінів, що свідчить про складні порушення в В-клітинах при диференціюванні (фенотип CD27+IgM-IgD-).
    Вважають, що в основі розвитку порушення активації В-клітин і їх диференціювання в плазматичні клітини – продуценти антитіл лежить порушення в передаванні Т-клітинного сигналу, що призводить до змінення взаємодії Т- і В-клітин. Результати експериментальних досліджень доводять існування різних молекулярних основ анормального диференціювання В-клітин. У деяких пацієнтів було виявлено мутації, що заважають регуляції експресії генів імуноглобулінів. У інших хворих встановлено дефект апоптозу та функціональні ушкодження CD4+ або CD8+-Т-лімфоцитів, а також В-лімфоцитів. Низький рівень ІЛ-2 та ІФН-γ у сироватці хворих свідчить про порушення функції Т-лімфоцитів, що може призводити до гіпогаммаглобулінемії. Є припущення про порушення диференціювання Т-лімфоцитів з переважанням Тх1-лімфоцитів, які продукують високі рівні цитокіну ІЛ-12, що блокує синтез антитіл. Встановлено, що високий рівень цитокіну ІЛ-12p40 у сироватці крові хворих асоціюється з поліморфізом гена ІФН-γ та ІЛ-12p40 і/або його промоутерів [7].
    У нещодавно проведених дослідженнях було доведено, що дефект виявляють у групі генів, які кодують молекули головного комплексу гістосумісності. Так, у багатьох хворих спостерігали делецію гена С4А або рідко виявляли алелі гена С2. У найближчих членів родини пацієнтів із ЗВІД встановлюють дефіцит IgA, що свідчить про близькість генетичних дефектів при обох патологіях. У чоловіків, які успадкували ЗВІД зчеплено з Х-хромосомою, ідентифіковано мутацію гена SH2D1A/SAP, що вказує на його взаємозв’язок з порушенням розвитку В-клітин.

Імунодефіцити з переважанням порушень функції Т-лімфоцитів

Синдром Ді-Джорджі (СДД) – хвороба, що виникає внаслідок неправильного ембріонального розвитку або порушення в ембріогенезі розвитку тимуса, щитоподібної та навколощитоподібних залоз. Такі діти народжуються без тимуса, навколощитоподібних залоз і з дефектами великих судин і серця та деформаціями лицевої частини черепа. Хоча діагноз СДД встановлюють переважно у дитячому віці, гіпокальцемічна тетанія може спричинити розвиток хвороби із серцево-судинною мальформацією (вадою розвитку) у дорослому віці. Близько 20% хворих мають знижену кількість Т-лімфоцитів з низькою активністю у периферійній крові. Інколи зберігається здатність синтезувати антитіла, а у тяжких випадках спостерігають картину гіпогаммаглобулінемії з пригніченням продукції специфічних антитіл.
    Зазначений ПІД розвивається внаслідок мікроделеції специфічних послідовностей ДНК у хромосомі 22q11.2 (DiGeorge syndrome chromosome region, або DGCR), яка включає загалом 24 гени. Через таку мутацію стовбурові клітини не диференціюють у Т-лімфоцити, і «тимусзалежні» ділянки лімфоїдної тканини бідні на клітинні елементи.
    У дослідженнях, проведених на мишах із вимкненим геном Tbx1 (від англ. «transcriptional factor of the T box gene»), встановлено, що у тварин проявляється низка ано­малій ембріонального розвитку, подібних до СДД [8]. Нещодавно виявлено інші гени-кандидати: ген RanBP1, ГТФ-аза, що забезпечує нуклеоцитоплазматичний транспорт, і ген SRKL, який кодує адапторні білки SH2-SH3. У мишей, які мали дефекти зазначених генів, розвивалися типові для СДД фенотипічні ознаки. Делеція гена PCQAP (від англ. «PC2 glutamine/Q-rich-associated protein») відіграє значну роль у розвитку СДД: зазначений ген кодує великий мультипротеїновий комплекс PC2, який виступає коактиватором функції транскрипції РНК полімерази ІІ [9].
    Тяжкий комбінований імунодефіцит (ТКІД), або «хвороба хлопчика в камері». (Протягом 12 років хлопчик на ім’я David Vetter, хворий на ТКІД, зчеплений з Х-хромосомою, ріс і розвивався у пластиковій камері під спостереженням лікарів усього світу.) ТКІД є гетерогенною групою захворювань з подібною клінічною картиною, які виникають унаслідок недостатності функціонування Т-клітин, а в низці випадків – В- і НК-клітин. Зазначені захворювання зумовлені різними генетичними дефектами. При ТКІД спостерігають зникнення центральних і периферійних лімфоїдних органів, а в крові – Т- і В-лімфопенію й агаммаглобулінемію. У дітей перші ознаки ТКІД проявляються у 3-6-місячному віці. До 3 міс життя такі діти зазвичай нормально розвиваються, хоча і страждають на рецидивні інфекційні захворювання (тривалу діарею внаслідок інфекцій травного тракту та пневмонію, спричинену P. carinii) та мають хронічні зараження шкіри і ротової порожнини дріжджовими грибами роду Candida. Більшість дітей з ТКІД без належної медикаментозної терапії помирає у перший рік життя.
    Тяжкий комбінований імунодефіцит внаслідок дефіциту аденозинової дезамінази – часта форма первинних імунодефіцитів, що в більшості випадків виникає внаслідок генетичного дефекту, пов’язаного з недостатністю ферментів деградації пуринів, а саме аденозиндезамінази (АДА). Вважають, що дефіцит АДА в 50% випадків є причиною розвитку хвороби, що успадковується за автосомно-рецесивним механізмом. Це один із найтяжчих первинних імунодефіцитів, який асоціюється з виснаженням В-, Т-клітин і НК-клі­тин. Без своєчасної терапії пацієнти помирають у перші місяці життя.
    У хворих і носіїв зазначеного імунодефіциту виявляють білок зі значно ослабленою активністю дезамінази або спостерігають синтез ненормальної молекули фермента, що швидко руйнується. У частини хворих взагалі не відзначають активності АДА в клітині. АДА відіграє важливу роль у деградації пуринів, перетворюючи аденозин в інозин. Цей фермент міститься в більшості клітин, однак найвищу активність виявляє у лімфоцитах, особливо незрілих Т-лімфоцитах. У носіїв захворювання відзначають знижену активність АДА без ознак імунодефіциту. До кінця не зрозуміло, чому дефіцит АДА спричинює ушкодження лише Т-лімфоцитів. Вважають, що основну роль у цьому відіграють токсичні метаболіти, які накопичуються в клітинах, що пригнічують ферменти синтезу ДНК. З іншого боку, надлишок АДА може призводити до зростання концентрації сАМФ у тимоцитах, що спричинює порушення реаранжування гена α-ланцюга ТКР-рецептора і може запускати в клітині процес апоптозу. Відомо близько 70 мутацій, особливо відзначають місенс-мутацію розміром 32 кb 12 екзону гена АДА на хромосомі 20q.
Клінічні прояви імунодефіцитів бувають досить різними: від класичних до незначних, що зумовлено активністю АДА. Типові прояви цього захворювання виявляють у дітей віком 6 міс, дуже рідко – після 2 років.

Імунодефіцити з порушенням відповіді клітинного та гуморального типу

Атаксія-телеангіектазія (синдром Луї – Барр)
– хвороба, що передається за автосомно-рецесивним механізмом та характеризується різноманітними симптомами: ушкодженням центральної та периферійної нервової системи з прогресуючою атаксією мозочка, телеангіектазією шкіри й очей, зростанням частоти виникнення імунодефіциту, розширенням кровоносних судин, підвищеним рівнем α-фетопротеїну, гіпогонадизмом. У багатьох хворих спостерігають рецидивні бактеріальні інфекції легенів і високу схильність до розвитку гематологічних новоутворень. Характерною ознакою є посилена уразливість клітин до іонізуючого опромінення внаслідок ушкодження механізму репарації ДНК і нестабільності хромосом. Відбувається гальмування розвитку тимуса, який має типову для зародкового періоду будову з незначною кількістю лімфоцитів. Відзначають порушення функ­ції Т- і В-лімфоцитів, хоча їх кількість у крові нормальна або дещо знижена. У 80% хворих виявляють знижену концентрацію IgA, IgG2, IgG4 та IgE у сироватці.
    Вважають, що захворювання розвивається внаслідок мутації гена АТМ, який локалізований на 11q22-23 хромосомі. Зазначений ген кодує білок фосфатидилін­озитол-3-кіназу. Він має подібні властивості до ДНК-за­лежної протеїнкінази й активує багато генів, залучених у регуляцію клітинного циклу, а саме р53, CHK2, Nbs1 та BRCA1. АТМ бере участь у регуляції мітогенних сигналів, рекомбінації мейозу, відповіді на ушкодження ДНК, контролі за клітинним циклом і апоптозом [10]. У 10% хворих і в 1% носіїв спостерігають хромосомні мутації за типом інверсії та транслокації, що часто захоплюють відрізки, які містять гени для ланцюгів α-­, β-, γ-рецептора Т-лімфоцитів і фрагменти хромосом, які кодують компоненти рецептора В-лімфоцита (IgH, λ, κ).

Порушення функції фагоцитів

Синдром Чедіака – Хігаші (СЧХ) – рідкісний синдром, який успадковується за автосомно-рецесивним механізмом. У таких хворих відзначають частковий альбінізм шкіри й очей, високу схильність до рецидивних інфекцій і лімфоцитарних інфільтратів у лімфовузлах, прогресуючої невропатії. Близько 85-90% пацієнтів із СЧХ у ранньому дитинстві хворіли на загрозливі для життя бактеріальні інфекції, що призвело до розвитку нейтропенії й ушкодження функції НК-клітин. У більшості таких хворих розвиваються летальні ускладнення, так звана прискорена фаза, протягом якої відбувається гіперактивація Т-лімфоцитів і макрофагів у більшості органів.
    Молекулярні основи захворювання до кінця не вивчено. Встановлено мутацію гена, який кодує білок LYST (lysosomal trafficking regulator Chediak-Higashi Syndrom (СHS) у людей та Belge у мишей. Ці цитоплазматичні білки регулюють переміщення лізосом, а тому їх дефект може спричинити розвиток синдрому. Відомо, що білок CHS1 містить 3 домени: ARM/HEAT, perilipin, BEACH та WD-40, які відіграють важливу роль у регуляції мембранних взаємодій, транспорті везикул і взаємодії ліпідів. Поки що не встановлено точний біохімічний механізм дії білків LYST/CHS1, проте у гібридомних дослідженнях було продемонстровано, що LYST взаємодіє з білками, необхідними для транспортування везикул і сигнальної трансдукції (HRS, 14-3-3 та казеїнкіназою ІІ). Багато типів клітин мають велетенські внутрішньоцитоплазматичні гранули. Цитотоксичні клітини характеризуються ушкодженням функціональної активності, що зумовлено порушенням транспорту ендосом/лізосом. Порушення цитотоксичної функції Т-лімфоцитів і НК-клітин зу­мовлено ушкодженням екзоцитозу й утворенням лізис-активуючих білків. Макрофаги та нейтрофіли мають знижений хемотаксис на тлі нормального фагоцитозу. Порушення функції лізосом призводить до затримки об’єднання фагосоми з лізосомою.
    Таким чином, зважаючи на клінічні особливості ПІД, під час встановлення діагнозу та лікування таких хворих потрібно враховувати генетичні механізми.
    У наступній частині публікації основну увагу буде приділено методології молекулярно-генетичної діагностики ПІД.

Література
1.    Дранник Г.Н. Клиническая иммунология и аллергология. – АстроПринт: Одеса, 1999. – С. 148.
2.    Lim M.S., Elenitoba-Johnson K.S.J. The molecular pathology of primary immunodeficities // J. Mol. Diagnostic. – 2004. – Vol. 6 (2). – P. 59-83.
3.    Primary immunodeficiency diseases: an update from the International Union of Immunological Societies Primary Immunodeficiency Diseases Classification Committee Meeting in Budapest, 2005 / Notarangelo L., Casanova J.L., Conley M.E. et al. // J. Allergy Clin. Immunol. – 2006. – Vol. 117. – P. 883-896.
4.    Казмірчук В.Є. Дисфункції імунної системи у дітей (виявлення, верифікація, імунореабілітація): Автореф. дис. … д-ра мед. наук: 14.03.08 – імунологія та алергологія / В.Є. Казмірчук. – К., 2003. – 45 с.
5.    Mutation screening of the BTK gene in 56 families with X-linked agammaglobulinemia (XLA): 47 unique mutations without correlation to clinical course / Holinski-Feder E., Weiss M., Brandau O. et al. // Pediatrics. – 1998. – Vol. 101 (2). – P. 276-284.
6.    Якобисяк М. Імунологія: Пер. з польської. – Вінниця: Нова Книга, 2004. – 672 с.
7.    Elevated serum interleukin (IL)-12p40 levels in common variable immunodeficiency disease and decreased peripheral blood dendritic cells: analysis of IL-12p40 and interferon-γ gene /Martinez-Pomar N., Raga S., Ferrer J. et al. // Clin. Exp. Immunol. – 2006. – 144 (2). – P. 233-238.
8.    Baldini A. The 22q11.2 deletion syndrome: a gene dosage perspective // ScientificWorldJournal. – 2006. – Vol. 6. – P. 1881-1887.
9.    Isolation and сharacterization of a novel gene from the DiGeorge сhromosomal region that encodes for a mediator subunit / Berti L., Mittler G., Przemeck G.K.H. // Genomics. – 2001. – Vol. 74 (3). – P. 320-332.
10.    Lavin M.F. How important ATM? // Radiat. Res. – 2005. – Vol. 163. – P. 704-707.

Поділитися з друзями:

Книги

збірка - Гиперчувствительность к лекарственным препаратам. Руководство для врачей
збірка - Спадкові захворювання шкіри
збірка - Герпесвірусні нейроінфекції  людини
збірка - Атлас: герпесвірусні нейроінфекцїї
збірка - Дитяча дерматовенерологія
збірка - Иммунодефицитные болезни человека
збірка - Хвороби шкіри жінок у віковому аспекті
збірка - Клиника, диагностика и лечение герпетических инфекций человека: руководство для врачей
збірка - Клиническая иммунология и аллергология